© Human Rights Watch Історія свідчить, що жодна конвенція про обмеження зброї не виживала у війні таких масштабів, як в Україні. Протягом майже 18 місяців у Європі триває війна, у якої за своїми масштабами, жорстокістю і руйнуваннями не було аналогів з середини минулого століття. В той час, як США і їхні союзники вирішили озброїти Україну технікою на мільярди доларів, уряди інших країн не поспішали надавати певні види озброєнь або через страх спровокувати Росію, або через сумніви щодо того, що ця зброя може зробити. В останні місяці особливе занепокоєння в західних столицях викликало рішення США надати касетні боєприпаси. Це артилерійські снаряди і бомби, які містять в собі велику кількість міні-бомб, що знищують техніку і вбивають солдатів на великій площі. Учасники Конвенції про касетні боєприпаси 2008 року пообіцяли «ніколи і ні за яких обставин не застосовувати касетні боєприпаси» і «не розробляти, не виробляти, не набувати в інший спосіб, не накопичувати, не зберігати і не передавати будь-кому, прямо чи опосередковано» таку зброю. Канада і Німеччина виступили із заявами, що засуджують цей крок. Навіть у США, які не приєдналися до конвенції, відбулися протести, – пише в статті для Washington Post професор Школи передових міжнародних досліджень Університету Джона Гопкінса Еліот Коен. Причина в тому, що застосування касетних снарядів неминуче закінчується тим, що частина міні-боєприсів не вибухне. Якщо говорити про зброю США, то кількість таких касет становить близько 2%, а у випадку Росії йдеться про 30-40%. Нерозірвані боєприпаси все ще можуть вибухнути і стають загрозою для цивільних навіть тоді, коли бої припиняються. «Вагання щодо надання американських касетних боєприпасів Україні і викручування рук у деяких колах більше говорять про те, що безпечні і процвітаючі ліберальні демократії неправильно розуміють війну, ніж про те, що будь-яка зброя за своєю суттю жахлива», – наголошує Коен. Вільні країни, які стикаються зі смертельними загрозами, не приєдналися до конвенції. Особливо виділяються Фінляндія, Ізраїль і Південна Корея. І на те є вагомі причини: їхні вороги без вагань накопичують і застосовують таку зброю. Так само держави, яким загрожує серйозна небезпека, не підписали конвенцію 1997 року про протипіхотні міни. Міни – це теж ефективна зброя, про що українська піхота дізналася в гіркий спосіб. Зброя створена для того, щоб вбивати, і зброя часто наражає на небезпеку невинних людей. І коли одна країна протистоїть іншій, яка не має жодних докорів сумління щодо використання зброї, яка викликає жах, рано чи пізно обидві сторони почнуть використовувати таку зброю. «Цей неприємний факт підтверджується протягом всієї історії. Ще в 1899 році європейські держави домовилися не використовувати один проти одного «задушливі або шкідливі гази». Але коли у 1914 році почалася війна, незабаром обидві сторони почали їх застосовувати», – нагадує автор, У Лондонському військово-морському договорі 1930 року підписанти встановили чіткі правила щодо всіх дій підводних флотів перед тим, як топити торгові судна. Перед усім їх зобов’язали попереджати І надавати допомогу екіпажам у порятунку. Починаючи з 1939 року, європейські воюючі сторони здійснювали підводні атаки одна проти одної, нехтуючи цими правилами. Коли США вступили у війну після Перл-Харбору, одним з перших наказів військово-морського командування було розпочати необмежену підводну війну проти японського торгового судноплавства. Так само і з повітряними бомбардуваннями. Різні Гаазькі конвенції кінця 19-го і початку 20-го століття забороняли «напад або бомбардування будь-якими засобами міст, сіл, жител або будівель, які не мають захисту». Але коли на початку війни країни Осі зруйнували Варшаву, Роттердам і Ковентрі, британці і американці відповіли спаленням Гамбурга, Дрездена і Токіо. «Застереження щодо надання Україні касетних боєприпасів є особливо недоречними. Російські військові широко використовували касетні боєприпаси в цій війні, причому відсоток боєприпасів, які не вибухнули, був набагато вищим, ніж у зброї, наданої Сполученими Штатами. Касетні боєприпаси особливо корисні для учасників бойових дій, які не мають переваги в повітрі над полем бою», – пише Коен. Найважливіше те, що ці снаряди падають саме на українську територію. Якщо демократично обраний уряд готовий взяти на себе беззаперечні ризики для свого цивільного населення, пов’язані з нерозірваними боєприпасами, він, безумовно, має право зробити такий вибір, – наголошує автор. Однак більш важливим питанням тут залишається розуміння сучасного. Війна в Україні – це переломний момент. Вперше з середини минулого століття велика держава намагається стерти з лиця планети іншу країну, використовуючи будь-які доступні засоби: вчиняючи такі звірства, як зґвалтування, кастрація, тортури, викрадення і страти без суду і слідства. І це робиться систематично, а не як кримінальний виняток. Україна бореться за виживання. Впродовж останніх 80 років США і їхні союзники вели багато війн, але не екзистенціальних. Захід робив це, спираючись на власну безпеку, яку забезпечували ядерна зброя, відстань і технологічна перевага. «Однак, коли ми вели війни такого роду в минулому, докори сумління щодо зброї, навіть підкріплені конвенціями, відходили на другий план. Безумовно, основні гуманітарні норми утримання від катувань, вбивств і безглуздого знищення людей можуть і повинні діяти навіть у таких тотальних конфліктах. Але обмеження на те, яку зброю ми застосовуємо, можуть – і будуть – зникати», – вважає Коен. Related video Він додає, що існує рішення для тих, чия нудота від касетних боєприпасів перевищує співчуття до покалічених або загиблих українських солдатів і цивільних осіб. Це озброїти Україну якнайшвидше і такою якістю і кількістю озброєння, яка може прискорити завершення цієї війни.
