© Сергій Нужненко / Радіо Свобода Українці тільки починають розбиратися з проблемою, яка вже стала глибокою і залишиться на роки. В ночі сон не довгий, а якщо вдається поспати, то сни кошмарні. День приносить панічні атаки і спогади. Всі виснажені, а дехто думає про самогубство. Вони бояться власних думок і того, до чого ці думки можуть їх підштовхнути. 28-річному українському сержанту Владиславу Рузієву постійно сняться кошмари про те, як він опинився в оточенні зі своїм підрозділом минулої зими, безсилий що-небудь вдіяти проти постійної російської артилерії, лютого морозу або допомогти товаришам, які в нього на очах втрачали руки і ноги. «Іноді земля була настільки вкрита пораненими, що евакуаційні машини помилково переїжджали через їхні тіла в хаосі», – сказав він New York Times, згадуючи сцени, свідком яких він був на фронті на початку цього року. За півтора року війни багато українських військових мали перерви лише на приблизно два тижні. І коли вони отримують короткі перепочинки далеко від фронту, багато з них найбільше потребують лікування психологічних травм. Ця потреба зростає і значно перевищує можливості України задовольнити її, як виявив журналіст New York Times, відвідавши установи, що надають таку допомогу, а також поспілкувавшись із солдатами, психотерапевтами і лікарями. Андрій Ремезов дуже добре знає про такі страждання. Після того, як у 2014 році він пішов воювати з російськими маріонетковими силами на сході, він повернувся додому, після чого і почалися проблеми. «Я пристрастився до наркотиків і алкоголю, навіть думав про самогубство, але мої товариші врятували мене», – розповідає 34-річний Ремезов. Він пройшов курс лікування, став психологом і одружився. Минулого року він повернувся до армії. Під час дводенної поїздки до Києва, попиваючи каву на кухні зі своєю дружиною Маргаритою Клишкан, він пояснив, що кожного разу, коли він залишає фронт, він витрачає деякий час на те, щоб подумки переглянути те, що він пережив, «щоб я міг розкласти це по поличках у своїй голові». Інакше, за його словами, «вся ця інформація може просто дестабілізувати мене». За його словами, українська система охорони психічного здоров’я може задовольнити лише частину потреб, і більшість солдатів роблять помилку, намагаючись впоратися з цим самотужки, як це колись зробив він. Нечисленні центри в Україні лікують психічні травми традиційною психотерапією і альтернативними методами: електростимуляцією, спілкуванням з тваринами, йогою, акватерапією тощо. У «Лісовій Поляні» – лікарні поблизу Києва – терапевти використовують «біосугестивну терапію». Вона передбачає поєднання розмов, музики і дотиків до голови, грудей, плечей і рук. Навіть стрижка у перукаря може мати терапевтичний ефект. Безпечна зустріч з незнайомцем дає відчуття рутини і турботи. У госпіталі лікують солдатів як з психологічними травмами, так і з фізичними пораненнями, в тому числі з черепно-мозковими травмами, такими як струс мозку. «Зараз це стало епідемією, тому що російська артилерія падає на голови, як дощ. Ми також працюємо з тими, хто зазнав катувань у російському полоні», – сказала Ксенія Возніцина, директорка госпіталю. Загартованим чоловікам буває важко послабити свою пильність. Для декого навіть дотик здається загрозливим. На одному груповому занятті надмірно пильні бійці намагалися виконати інструкцію тримати очі заплющеними. Один з них неконтрольовано тремтів. Наразі головна мета – це просто допомогти солдатам одужати і повернутися на фронт. Довготривале відновлення доведеться відкласти на потім. Під час попередньої ротації далеко від лінії фронту 35-річний Максим вночі напав на свого сусіда по кімнаті, думаючи, що інший солдат – це російський ворог. Після цього він наполягав на тому, щоб у нього була окрема кімната. Дзижчання бджіл над головою змусило його насторожитися, очікуючи ударів БПЛА. Стрільбище нагадало йому про бойові дії. «Ми втратили більшість людей з мого підрозділу. Іноді я плачу. Коли я засинаю, я можу уявити все це знову. Я пам’ятаю обличчя всіх наших загиблих», – сказав Максим. Він не бачив особливого сенсу в терапії під час свого вже другого, перебування в реабілітаційному центрі неподалік Харкова. Але, як і багато солдатів, він опинився між жахіттями фронту і відчуттям, що це єдине місце, де він може знайти себе. «На фронті я знаю своє завдання і знаю свої обов’язки. Але тут я не знаю нічого. Можливо, колись, коли війна закінчиться, я поїду в іншу зону бойових дій, кудись в інше місце», – сказав український військовий. Між сеансами терапії він сидів на вулиці, окремо від інших, курив і дивився вдалину, заклавши одну руку за потилицю. Він не міг не прокручувати в голові кожен свій бойовий крок, його мучило почуття провини. Проте він сказав, що повернеться на фронт, бо не може підвести своїх побратимів. Через кілька днів він приєднався до них. Сонячного дня в Києві кілька десятків солдатів у військовій формі зібралися в реабілітаційному центрі «Дух і тіло», щоб зробити те, чого більшість з них ніколи не робили раніше: проїхатися верхи на конях. Інструктор покатав їх верхи навколо сараю, змусив їх робити вправи для рук і сказав їм нахилитися вперед і обійняти своїх коней. Один солдат, обхопивши руками шию тварини, розплився в широкій посмішці. «Вони вчаться їздити верхи, але це також дає їм можливість зосередитися, бути тут і зараз, бути присутнім», – сказала Ганна Бураго, засновниця програми іпотерапії. Потім вона зібрала солдатів у коло і запитала, що вони відчули під час заняття. Один солдат сказав, що він відчув себе щасливим – емоцію, яку він ніколи не очікував відчути знову. Це була остання сесія такого роду. Програма закінчилася через брак коштів. Серед травмованих ветеранів є спільна тема з величезним значенням: що інші не можуть зрозуміти їхні страждання, що вони не знають, як повернутися до цивільного світу, який тепер здається їм абсолютно чужим. «Ти не можеш зрозуміти, тому що ти не відчув запаху, не почув звуків, не відчув, як це – вбивати», – сказав Максим. Військовий хірург 36-річний Олексій Котляров щодня бачить жахливі поранення на прифронтовому медпункті, де не вистачає персоналу. Йому доводиться працювати під безперервними обстрілами і з мінімальним відпочинком. Він страждає від депресії, панічних атак і нападів плачу, у нього діагностували посттравматичний стресовий розлад. За його словами, в польових умовах, виконуючи життєво важливу роботу, він пристосувався до страху, але в столиці, де є натовпи людей і ознаки звичайного життя, він відчуває себе не в своїй тарілці. На фронті, за його словами, «все сіре і зруйноване». «Тут люди посміхаються, п’ють каву. А там усі страждають», – пояснив Котляров. Значна частина лікування, яке отримують солдати, наприклад, ліплення з глини і фізична терапія, повертає їх до світу без загроз, полегшуючи їм звичайні контакти з іншими людьми, в тому числі з цивільними, займаючи при цьому їхні тіла і розум. «Спочатку солдати з побоюванням ставляться до арт-терапії», – каже Ярослав Чабанюк, інструктор з гончарства в медичному центрі Міністерства внутрішніх справ у Києві. Але, за його словами, це “дає їм змогу відволіктися від власних думок». Солдати і ті, хто їх лікує, кажуть, що Україна тільки починає боротися з кризою психічного здоров’я, яка стала глибокою і триватиме роками. Дружина Ремезова, сказала, що доводиться докладати великих зусиль, щоб бути життєрадісною, терплячою і підтримувати свого чоловіка, і ця потреба не зникне найближчим часом. «Найголовніше, що я не очікую, що він буде такою ж людиною, якою був, коли ми бачилися востаннє», – сказала вона. 22-річний Антон Косянчук, один із солдатів, які проходять лікування в «Лісовій Поляні» в Києві, показав на татуювання на своєму біцепсі із зображенням кричущого демонічного обличчя. «Це відображення мого внутрішнього стану», – сказав він. Related video Доктор Котляров говорив від імені багатьох солдатів: «Я вже не та людина, якою був до війни. У мене низька емпатія, я став толерантним до насильства».
