Злочини радянського режиму – Що відомо про розстріляного професора з України Максима Юр’єва

Правда історії. Остання адреса «всесвітника» Максима Юр’єва

Сергій Шевченко

Сергій Шевченко

«Розстріляне відродження», антиукраїнські операції кремлівського режиму, злочини геноциду — це війна, що триває донині.

У збірнику наукових праць «Сучасні дослідження з німецької історії» вчений Альберт Венгер (м. Дніпро) опублікував статтю «Штрихи до портрета дніпропетровських «всесвітників»: М.О.Юр’єв у прокрустовому ложі сталінських репресій». Ідеться про викладача всесвітньої історії, якого заарештували як «троцькіста», позбавили волі на п’ять років, а в місцях ув’язнення додали ще один «вирок» — найвищу кару… Втім, читачеві, обізнаному з темою соловецької трагедії доби Великого терору, впаде в око й дещо недосказане про трагічний фінал життя Максима Юр’єва.

Максим Юр’єв

Максим Юр’євЗбірник наукових праць «Сучасні дослідження з німецької історії», Альберт Венгер

У науковій публікації Венгера не йдеться про Соловки, де відбував строк освітянин, і не згадано карельське урочище Сандармох, де розстріляно не лише «всесвітника», а й сотні інших невільників, чиї долі тісно пов’язані з Україною.

За документами, що зберігаються в обласному державному архіві в Дніпрі, Венгер описав життєвий шлях професора, вказавши день страти — 2 листопада. Це так, але з інших джерел відомо також, що розстріли були масовими, а серед страчених — представники інтелектуальної еліти України: Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Степан Рудницький… Розстрілювали соловчан 27 жовтня й 1–4 листопада 1937-го.

Матеріали справи дніпровський дослідник назвав єдиним джерелом для вивчення біографії Юр’єва й зазначив, що в’язень «відбував покарання у Ленінградській області». Але ж Соловки належали до колишньої Північної області. Та й найвищу кару, будьмо точними, призначив в’язням не «суд», а позасудовий орган — трійка.

Страта за Медвежою Горою

Максим Олександрович Юр’єв, 1895 року народження, з’явився на світ у Кишиневі (тепер столиця Молдови) в родині офіцера царської армії. Служба привела сім’ю військовика до України, де Максим навчався, працював, а далі потрапив у жорна політичного терору.

У Соловецькій тюрмі 1937 року, коли чекісти сфабрикували «справи» на виконання наказу НКВС СРСР №00447, в’язні не побачили дій за правовими принципами судочинства. У протоколі №82 засідання окремої трійки йдеться «про повторне засудження» осіб, обвинувачених за поданням оперчастини Соловецької тюрми 9 жовтня 1937 року. А та справа №103007/37 (серед її фігурантів — Юр’єв) — «на 182 особи, засуджені на різні строки за контрреволюційну троцькістську терористично-шпигунську діяльність». Трійка Управління НКВС СРСР по Ленінградській області постановила розстріляти в’язнів, які нібито, «залишаючись на колишніх контрреволюційних позиціях, і далі ведуть серед засуджених контрреволюційну троцькістську роботу й висловлюють терористичні наміри».

У жовтні великий тюремний етап вивезли з островів на Карельський берег. Процедуру розстрілів кати «вдосконалили». Щоб запобігти втечам в’язнів, члени опербригади «глушили кадрів» на території ізолятора в Медвежій Горі. Жертву заводили до барака нібито для «медичного огляду», наказували роздягнутися до білизни, а далі били по голові березовою «колотушкою». Після того не всіх довозили живими до місця страти… Хтось помирав просто в ізоляторі, хтось — у кузові вантажівки, якою «ледь тепленьких» (жаргон садистів) вивозили за межі селища… А там капітан держбезпеки Матвєєв «виконував вирок» — стріляв у тіла, які скидали до ями. Допомагали катові кілька помічників.

Так у глухому закутку Карелії впродовж п’яти ночей чекісти заховали (не назву це «похованням») 1111 «етапників». Цифра відома з документів, які підписав Матвєєв. У лісі майже за два десятки кілометрів від станції пошуковці влітку 1997-го виявили силу-силенну ям, закиданих землею (у кожній штабелями — трупи з кульовими отворами в черепах). Історик Альберт Венгер написав, що Медвежа Гора лежить «неподалік від Ленінграда», хоч насправді вона майже за 400 кілометрів від міста на Неві. За часів президентства Бориса Єльцина з ініціативи громадськості частину лісової території перетворили на меморіал, названий за топонімом місцевого урочища «Сандармох».

Свого часу я збирав матеріал для книжок публіцистики «Наган-країна» (2019) й «Імперія терору» (2021), які видав у Києві. Тоді ознайомитися зі справою в місті на Дніпрі й написати статтю про долю Юр’єва, на жаль, не судилося: завадила пандемія COVID-19, а потім повномасштабна війна…

Учасники української експедиційної групи з трьох осіб (серед них і я) 1997 року ознайомилися з майже сотнею справ архівного фонду російської спецслужби в Архангельську. Доступ до розсекреченої спадщини ВНК—ОДПУ—НКВС тоді ще був можливий. Із Біломор’я привезли стоси ксерокопій документів, а потім і з Петрозаводська, куди їздив уже самостійно. Усе здобуте здали в Галузевий державний архів Служби безпеки України. Але за кордоном тоді не шукали документів щодо Юр’єва… Його прізвища немає в тій справі, в якій покарано «українських націоналістів» і яка, звісно, насамперед цікавила київських дослідників.

Отже, Максим Юр’єв як «соловчанин» відомий уже чверть століття. У науково-документальному виданні «Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії» (Київ, 1997) бачимо такі дані про нього: «уродженець м. Кишинева (Бессарабія), син офіцера, росіянин»… Певно, через це тривалий час його не ідентифікували як людину з України. Доповнений життєпис Юр’єва я вперше вмістив у публікації «Український список Сандармоху (оновлений)» — у спецпроєкті «Рік жертв Великого терору». Відтоді список, що налічує 287 біографічних довідок, є на сайті інформагенції «Вектор ньюз», а з 2017-го — у Вікіпедії.

Ще з весни 2014-го в публікаціях на «соловецьку» тему я проводив паралелі між давніми та сьогочасними злочинами Кремля. Розповів у пресі про розстріляного літератора Григорія Вакара, тоді ще відсутнього у складеному істориками «Списку Сандармоху» (прізвище в’язня чекісти писали з помилками — «Вокор»). Намагався розкрити й таємницю страти в Києві у грудні 1934-го Олекси Влизька — поета вбито, можливо, ще до офіційно оголошеного вироку. Згодом додав штрихи до портретів в’язнів Соловків, зокрема філософа Петра Демчука, письменників Павла Филиповича, Михайла Ялового, художника Бориса Пилипенка, священника Володимира Хуторянського…

З архівних джерел видно, що у формально мирний час — від початку 1930-х — кремлівський режим воював за виживання. Війна була кривавою: мільйони українців виморили голодом… Поплічники диктатора закликали винищити «куркулів»: «Це війна — або ми їх, або вони нас!» (цитату з настанови другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича навів у статті в Kyiv Post від 25 листопада 2023 року доктор історичних наук Юрій Шаповал). «Не бійтеся вдаватися до крайніх заходів, — вимагав Хатаєвич. — Це боротьба не на життя, а на смерть…». «Аналізуючи події початку 1930-х років, французький дослідник Ален Безансон дійшов висновку, що мета більшовиків полягала не в бажанні зламати опір селянства, оскільки колективізація зламала його, а в намаганні покласти край національному існуванню українського народу» (цитата зі згаданої вище статті історика, виділено мною. — С.Ш.).

Завдяки віднайденому в Україні архівному джерелу й науковій статті Альберта Венгера «Штрихи до портрета…» (2018) підготовлено цю публіцистичну розповідь про соловчанина з берегів Дніпра.

До Української революції 1917–1921 років Максим Юр’єв закінчив кадетський корпус у Києві. Потім здобув фах юриста в університеті в Одесі (1918). Матір і брати, як пише вчений, «емігрували до Європи». Майбутній педагог був членом компартії від 1917 року, хоча згодом, за словами його дружини, внаслідок партійної чистки був виключений як «сумнівний» і залишався таким до 1927-го. Створив сім’ю з Єною Мойсеївною Герцкіс (1925), за два роки в них народилася донька. Батьки дали їй рідкісне в наш час ім’я, що в написанні українською зустрічається як Карманьола (у статті Венгера — Карманєла).

Місця роботи Юр’єва з 1930 року перелічено в справі: комуністична вища школа, Інститут профосвіти, Дніпропетровський історичний музей, державний університет. У колективі музею, яким до середини 1933-го керував відомий учений, знавець козацької минувшини Дмитро Яворницький, не всі вважали Юр’єва фахівцем, здатним поліпшити роботу культурно-освітнього й науково-дослідного закладу (все-таки освіту мав іншу, хоч і викладав історію Заходу, ретельно готуючись до лекцій).

Наукових праць на той час Юр’єв не мав, зазначає автор «Штрихів до портрета…». За посадами був професором, очолював істфак і кафедру загальної історії. Його колега, завкафедри зарубіжної літератури (колишній студент університету), свідчив 1959 року, що лекції Юр’єва були цікавими та змістовними. Відгуки про педагога загалом схвальні — людина чуйна, у студентів мав авторитет. Водночас ідеї соцзмагання він не підтримував — вважав, що для людей, які свідомо ставляться до своєї роботи, такі заходи малозначущі й неефективні. За це його критикували партійці. Тож коли наприкінці 1934-го розпочалася чергова чистка більшовицьких лав, вільнодумця виключили з ВКП(б) як «дворушника», «фракціонера» та «пособника троцькістсько-націоналістичних елементів».

Опального педагога звільнили з роботи. Далі — слідство. Попервах він заперечував, що належить до контрреволюційної організації, але згодом «визнав». У Юр’єва вдома провели обшук і знайшли «докази» — 21 книжку авторства «контрреволюціонерів», таких як Троцький, Зінов’єв, Каменєв та інші. У листопаді 1935-го окрема нарада при НКВС СРСР визначила покарання — п’ять років ув’язнення. Із Соловків він надсилав звістки про себе Єні Герцкіс, але їхнє листування тривало до 1937-го, потім припинилося…

Реабілітований посмертно 21 жовтня 1959-го. Запит подала колишня дружина, яка просила вивести кінці зі справи Юр’єва, щоби «зняти з себе й доньки ганебне звання ворогів народу» (з листа Герцкіс до генерального прокурора СРСР, 1958 рік). Жінка намагалася послабити моральні страждання сім’ї та вберегти доньку від «цієї плями» — тому свого часу оформила розлучення з чоловіком як «ворогом народу».

Фотопортрет Максима Юр’єва з публікації Венгера, вірю, знадобиться організаторам днів пам’яті в карельському урочищі Сандармох і на Соловках. Туди щороку приїздять родичі жертв репресій, активісти, серед яких є охочі візуалізувати історичну пам’ять, зберігати й поширювати її. Суспільству, в якому панує пропаганда, правда історії — як щеплення проти тоталітаризму. У країні, де хазяйнують чекісти, влада підміняє історичні факти міфами. Тож і перспектива повторення зла висить над «федерацією» дамокловим мечем, допоки в неї залишається імперська основа, що продукує ідеологію рашизму.

На меморіалі в урочищі Сандармох, де майже два десятиліття тому українці звели пам’ятник — гранітний козацький хрест, відвідувачі в серпні 2023-го за традицією згадували жертв терору. На місці страт ушанували й соловчан читанням імен. І заявили про свою підтримку ув’язненому в Карелії 67-річному дослідникові Юрію Дмитрієву, якого влада воліє тримати за ґратами 15 років! Цей вищир державного терору — показове залякування суспільства. Серед жертв новочасних репресій опинився, нагадаю, і соратник Дмитрієва, директор музею в Медвеж’єгорську Сергій Колтирін. Історик помер 2020 року в тюремній лікарні: вирок людині немолодого віку — дев’ять років ув’язнення — прискорив кончину засудженого, який мав онкологічне захворювання…

А соловецька доля професора з України Максима Юр’єва нехай іще раз нагадає й про історичні часи беззаконня, й про історичні паралелі: злочинці з кремлівської влади сіяли й сіють смерть, пожинати яку доводиться смертним…

Як зазначив наш сучасник Юрій Шаповал у роздумах про Голодомор-геноцид і Революцію Гідності, обидві події єднає коротке слово — «війна», а зухвалість і зарозумілість штовхають росіян до теперішніх антиукраїнських «звитяг»… Цю правду людство бачить у загравах нової війни, розпаленої мешканцями смітника історії. Але кара воєнним злочинцям буде — про це подбає народ України за підтримки цивілізованого світу.

Джерело

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю знахідкою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *