Використання низки назв засобів для пересування та опори в українській мові нерідко викликає запитання, зокрема, деякі слова вважаються калькою з російської. Кандидатка філологічних наук, колишня наукова співробітниця Інституту енциклопедичних досліджень НАН України Олеся Сулима розповіла УНІАН, як правильно українською мовою називати “коляску” для людей з інвалідністю, “ходунки”, а також чи нормативними є слова “тростина” та “носилки”.
Чому “носилки” – це калька, а правильно українською “ноші”? Звідки походить слово “ноші” і як його вживати?
“Носилки” – це слово є в українській мові, але воно локальне. Очевидно, що походить з російської мови, бо не є питомим українським. В українській мові немає таких способів словотворення. Наприклад, є іменник “посилка” від дієслова “посилати”, але від “носилки” не утворюється дієслово “носити”.
Слово “ноші” могло утворитися від дієслова “носити” через слово “ноша”, а потім від форми називного відмінка множини лексико-семантичним шляхом (перенесенням значення) утворилося нове слово. “Ноші” – власне українське слово, що походить із праслов’янської мови.
Ноші – це пристрій, який переносять удвох. За його допомогою можуть переносити людей, вантаж, тобто щось важке, що одна людина не може нести. Це слово можна вживати для позначення будь-якого пристрою, призначеного для перенесення вантажів удвох чи навіть учотирьох. До речі, ноші використовують не лише в медицині, а й на будівництві.
Чому “костилі” насправді “милиці”, а “коляска” – “візок”? Чи правда, що “костиль” в українській мові існує, але як технічна назва залізного цвяха?
Нині вживають термін “люди з інвалідністю”. На сучасному етапі розвитку української мови нормативним варіантом назви засобу пересування, який вони можуть використовувати, є не “коляска”, а “крісло колісне”.
Якщо говорити про етимологію, то український мовознавець Святослав Караванський заперечував правильність використання слова “візок” у значенні “колісного крісла”. Він наголошував, що потрібно вживати слово “візочок” для позначення крісла, в якому можуть везти людину з інвалідністю або на якому вона може пересуватися сама. Свою позицію експерт аргументував тим, що віз – великий дерев’яний, візок – менший, а візочок – найменший.
“Візочок” можна вживати як синонім до фрази “крісло колісне”, але все ж краще використовувати саме останню. “Крісло колісне” – найкращий варіант, оскільки воно утворене за прямою аналогією до крісла. Цей пристрій для пересування подібний до крісла, а не до візка чи воза. Це крісло, просто на колесах.
Слово “милиці” може мати угро-фінське походження, але суфікс “-иц” – український (наприклад, він є у словах “дівиця”, “молодиця”, “криниця”). Раніше “милицею” називали не лише засіб пересування, а й дерев’яні пристрої, які чіпляли до ніг. Пригадуєте піратів з дерев’яними ногами? Ось у них це була милиця.
У слові “костиль” немає ознак української мови, тому що йому властивий питомий російський суфікс “-иль”. Отже, це скальковане слово.
В українській мові його використовують лише в професійній лексиці:
- Перше значення – це довгий вузький цвях, загнутий знизу, яким прибивають дерев’яні шпали.
- Друге значення – опора в техніці. Якщо пристрої мають механізм, що на щось спирається, то те, на що він спирається – це костиль.
Тобто “костиль” в українській мові використовується лише як технічний термін.
Як правильно назвати “ходунки”? Чи є питомий український відповідник, чи це слово вже усталилося? І що з “тростиною” – це русизм, а краще казати “ціпок” чи “палиця”?
“Ходунки” – це українське слово. У нашій мові є “обладунки”, “лаштунки” і “ходунки”. Українській мові властивий суфікс “-унк”, але він непродуктивний (завдяки ньому утворена невелика кількість слів). Як варіант, замість слова “ходунки” можна вживати “ходунець”. Слово “ходунець” здається ближчим до української мови, бо має більш поширений суфікс “-ець”. На мою думку, це слово з’явилося в нашій мові раніше за “ходунками”, оскільки в ньому звичніший суфікс. Суфікс “-ець” є продуктивним, особливо для іменників чоловічого роду. Крім того, слова у множині зазвичай є похідними.
“Ходунки” використовується для позначення пристроїв, що допомагають ходити людям похилого віку або дітям. А слово “ходунець” може мати трохи ширше значення – його також можна використовувати, наприклад, для позначення годинника з маятником.
Слово “тростина” – це не русизм, воно має питомий український суфікс “-ин”. Це слово використовується для позначення вузької довгої палиці, яка тривалий час підкреслювала статус людини – з нею могли ходити джентльмени, а простолюдин не мав права її брати. Тобто, тростину використовували не для опори під час ходи. Її також могли вживати як зброю.
Нині тростиною доречно називати тонкі палиці для незрячих людей, бо вони не спираються на них, а ці засоби мають інше призначення – ними обстежують дорогу.
Слово “палиця” – багатозначне. Палицю можна і собаці кидати. Це слово має занадто широке значення. А слово “ціпок” універсальне – і воно більше підходить для позначення речі, на яку можна спиратися, ніж “палиця”, тому його можна вживати як синонім слова “тростина”.
Звідки в українській мові стільки питомих слів для опор і засобів пересування – милиці, ціпок, костур, патериця, ковінька? Чим вони відрізняються і чи варто їх розрізняти сьогодні?
Не всі ці слова використовуються для позначення опори чи засобу пересування. Деякі речі вказують на статус людини. У сучасному світі слово “милиці” позначає вироби специфічної форми, призначені для опори під час пересування, їх часто виготовляють з металу.
“Костур”, “ковінька” та “ціпок” – дуже близькі за значенням. А “ковінька” – це фактично те саме, що “ціпок”. Специфіка ціпка в тому, що він має ручку, завдяки якій його форма стає Г-подібною. Ціпок і ковіньку робили за подібним принципом – як правило, брали гілку дерева, яка з одного боку зігнута. З гілки здирали кору, і таким чином отримували і ковіньку, і ціпок. Але ціпок мав ручку у формі гака, ним можна було щось захопити.
А ковінька – це не лише річ для опори, це ще була гра. Також ковінькою називали щось криве та покручене, і слово “ковінька” в народі використовували в лайках, наприклад, побутувала фраза: “Матері твоїй ковінька”. “Ковінька” могла замінювати у цій фразі слова “всьо, кінєц”.
Костур – це теж палиця з гілки дерева. Зверху вона широка, а звужується донизу. Вона часто була рівна та вища, ніж ціпок і ковінька.
Слово “патериця” вживають лише в релігійній сфері. Цей предмет – ознака статусу. Це тонка висока палиця, її мають право тримати лише найвищі чини церкви.
Є ще українське слово “посох” – воно походить з праслов’янської мови та означає “гілка, яка має вгорі розсоху”. Розсоха – це або зігнута верхівка, або частина гілки, яка роздвоїлася. Це дуже висока (заввишки зі зріст людини), тонка рівна палиця. Посох використовували пастухи, а також є ікони, на яких з посохом зображений, зокрема, Ісус Христос. На Заході України пастуший посох називають ґирлиґа. Він допомагав заганяти овець і на нього також спиралися.
Вважаю, що з названих слів можна вибрати “ціпок” як загальну назву для всіх засобів для опори під час пересування, бо воно нейтральне. А “милиці” – це засіб для пересування специфічної форми.
Олеся Сулима – викладачка української мови Українського державного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова.
Закінчила Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова та здобула диплом магістра з відзнакою. Кандидатка філологічних наук. Доцентка.
У колі наукових інтересів: граматика української мови, комунікативна лінгвістика та психолінгвістика.
Є авторкою низки статей, присвячених морфології та синтаксису української мови, та розробницею різноманітних курсів із лінгвістики у Малій академії наук України.
Нині працює в УДУ імені Михайла Драгоманова на кафедрі української мови.