У столітньому особняку у центрі Кропивницького досі приховують його головний секрет: дослідники досі шукають оригінальний проєкт будівлі та не знають імені її архітектора. Попри це, краєзнавчий музей, що розташований у цій будівлі, вражає своїми фондами — понад 80 тисяч експонатів, а також таємничими колекціями та сучасними технологіями.
Будинок Барського: таємниці та легенди
Історія будівлі, де нині розміщується Центральноукраїнський обласний краєзнавчий музей, оповита таємницями. Особняк звели у 1904–1905 роках на замовлення заможного підприємця Абрама Давидовича Барського, але досі не знайдено проєкт із зазначенням імені архітектора. Будинок, збудований для заможної родини, пережив свого власника, який загинув у 1907 році, і родина Барських ще довгий час тут мешкала.
Як розповідає директор музею Борис Шевченко, будівлю досліджують досі, знаходять нові документи та фотографії, які розкривають її історію. Після націоналізації особняка радянською владою тут розміщувалися різні установи. Плани з розширення музею, які існували у 1980-х роках, так і не були реалізовані.
«Найбільша проблема полягає в тому, що цю будівлю ніколи не проєктували як музей. Ми весь час пристосовуємо музей до особняка, а не навпаки. Через це нам постійно бракує експозиційної площі», — зазначає Шевченко. Водночас, саме історичний особняк став однією з головних переваг музею.
Архітектура будівлі породила й міські легенди. Одна з найвідоміших стосується маскаронів на фасаді: нібито обличчя із заплющеними очима символізують померлих дочок Барського, а з розплющеними — живих. «Це красива легенда, але не правдива, — пояснює директор. — В архітектурі такі маскарони символізують день і ніч. Дуже хотілося б колись знайти оригінальний проєкт будинку, можливо, він ще чекає на нас в якомусь архіві».
Від навчального кабінету до краєзнавчого музею
Історія музею розпочалася ще у 1883 році, коли педагог Володимир Ястребов заснував природничо-історичний музей при Єлисаветградському земському реальному училищі. Спочатку він служив для навчального процесу, а після смерті Ястребова ідея музею отримала нове життя.
У 1913 році громадський діяч Павло Рябков запропонував створити класичний музей, відкритий для всіх. Його вдалося відкрити вже за радянської влади у 1920 році. Музей неодноразово змінював адресу, доки не оселився в особняку Барського.
Будівля дивом уникла масштабних перебудов, зазнавши найбільших втрат під час Другої світової війни. Частина експонатів була вивезена німцями або розграбована, а також пошкоджено дах, вікна та двері. Радянська влада також внесла свої зміни, але історичний вигляд особняка вдалося зберегти.
Назва музею також змінювалася відповідно до адміністративних перетворень регіону — від окружного до обласного краєзнавчого музею. У 2024 році заклад перейменували, адже стара назва «Кіровоградський» вже не відповідала реаліям.
Після проголошення незалежності України музей почав активно повертати імена та історії, які раніше замовчувалися. Цінним надбанням стала меморіальна колекція українського письменника, художника та державного діяча Володимира Винниченка, яка включає його особисті речі, передані з Франції.
Таємнича колекція електрика-мільйонера Ільїна
Візитівкою музею є також колекція Олександра Ільїна — приватного колекціонера, електрика за фахом, який зібрав величезне зібрання різноманітних предметів. Після його смерті у 1993 році колекція перейшла у державну власність. Книжкову частину передали обласній бібліотеці, а речову — краєзнавчому музею.
Колекція Ільїна включає ікони, картини, статуетки, сувеніри та багато предметів церковної тематики. Відсутність точного каталогу та невідоме походження деяких речей породжують численні легенди про неймовірні масштаби зібрання. Однак, музейники ставляться до таких історій обережно, спираючись на документи.
«Люди часто починають рахувати, скільки це могло коштувати, скільки чого нібито вивезли, розповідають про три вантажні машини. Але це вже легенди. Насправді нічого фантастичного тут вигадувати не треба: людина справді зібрала величезну колекцію», — зазначає Борис Шевченко.
Ільїн був освіченим і захопленим колекціонером, але повну картину формування його зібрання відновити складно.
Після початку повномасштабного вторгнення експозицію, включно з колекцією Ільїна, довелося демонтувати для убезпечення найцінніших експонатів. Водночас продовжує працювати природнича експозиція, доповнена цифровими технологіями.
ОУН-УПА і Кіровоградщина
Наукові співробітники музею активно досліджують український визвольний рух. Вже вийшло шість книг про Українську революцію, Холодний Яр, українських отаманів, діячів еміграції, ОУН та УПА. Багато матеріалів повертаються з забуття завдяки документам, знайденим у різних країнах.
«Ми почали працювати з архівно-слідчими справами, архівами СБУ, шукали фотографії, готували короткі біографії. Так з’явився фотоальбом, який показує цих людей не як абстрактні постаті з підручника, а як реальних особистостей», — розповідає директор.
Видання про визвольний рух на Центральній Україні отримали широкий резонанс, зокрема, на Заході країни, спростовуючи стереотип про обмеженість цього руху лише Галичиною. Музейники також досліджують участь уродженців краю в бою під Крутами, видаючи книги, які потім викладають у відкритий доступ.
Найбільша колекція скіфських баб
Музей також видає книги про власні колекції та філії. Серед них — видання про найбільшу в Україні колекцію скіфських кам’яних статуй, яка зберігається саме у Кропивницькому. «Багато хто навіть не здогадується, що найбільша колекція скіфських статуй — саме в нас», — зазначає Шевченко.
До структури музею входять такі філії, як Заповідник-музей Івана Тобілевича «Хутір Надія», Музейно-природний заповідник в Арсенівці, Меморіальний музей Марка Кропивницького, Музей історії українського хореографічного мистецтва, а також об’єкти в Розумівці — Історико-меморіальний заповідник «Чорний Ворон» і Свято-Хрестовоздвиженська церква.
«Хутір Надія» — це місце, де поєднуються природа та історія, де Іван Карпенко-Карий написав понад десять своїх творів. Музей історії українського хореографічного мистецтва після переїзду до центру міста став сучасним культурним простором, приваблюючи відвідувачів та нові експонати.
Волонтери, військові, ветерани та рідні загиблих воїнів передають музею експонати, пов’язані з російським нападом. Музей має амбітну мету — створити окремий музей російсько-української війни як свою філію, вже існує тематична експозиція.
Музей без привидів, але з діджиталізацією та інклюзією
У музеї не створюють штучну містичну атмосферу, зосереджуючись на реальних історіях. Справжньою таємницею є цифрова трансформація: природнича експозиція поєднує класичні колекції з інтерактивними технологіями — мультимедійними столами, цифровими книгами, дзеркалом доповненої реальності.
«Наше завдання — щоб люди хотіли повернутися. Якщо людина вже побачила експозицію один раз, потрібно дати їй новий досвід», — говорить директор. Зміни стали можливими завдяки грантовим програмам та позабюджетному фінансуванню.
Музей приділяє особливу увагу доступності, впроваджуючи інклюзивні рішення: таблички шрифтом Брайля, аудіогіди, спеціальний підйомник для людей на колісних кріслах.
«Для нас інклюзія — це не формальна вимога, а нормальна повага до людей», — підкреслює Борис Шевченко. Музей прагне стати одним із найкращих в Україні, щоб регіон був відомий не менше, ніж інші туристичні магніти.
Джерело: www.ukrinform.ua