Ігор Калинець: Спогади доньки про відвідини батьків у сибірському засланні 09.07.2026 17:09 Укрінформ
Творчий спадок шістдесятника, чиї вірші призвели до ув’язнення, але й висунули на Нобелівську премію
Минув рік відтоді, як перестало битися серце Ігоря Калинця – дисидента, в’язня радянської системи, поета, дослідника та перекладача. Він народився 9 липня 1939 року на Львівщині, у містечку Ходорів. Його найвідоміший поетичний рядок, мабуть, такий: «Калина – моя батьківщина, а я її калинець». Ці слова, що стали візитівкою, висловив друг Василя Стуса та чоловік Ірини Стасів-Калинець, яка зазнала ув’язнення за антирадянську діяльність ще за пів року до арешту чоловіка. Так Ігор Калинець сформував свою безкомпромісну проукраїнську позицію, яку проніс крізь усе життя. Випускник філологічного факультету Львівського університету, який працював в обласному архіві, потрапив у немилість до радянських спецслужб у 1960-х роках через вірш зі словами «бандери дністрових лодій». Для кадебістів, які ревно оберігали радянську ідеологію, Калинець мав «відмовку», що «бандери» – це міжнародна назва прапорів на кораблях, а тоді була популярною італійська пісня «Bandiera rossa». Однак для поета було принципово вжити слово, що нагадувало б про шлях українців до незалежності. Укрінформ згадує про творчий шлях Ігоря Калинця (1939–2025), який жодним рядком не прославляв радянську владу. Завдяки йому в українську історію повернулося заборонене прізвище поета і прозаїка Богдана Ігоря Антонича (1909–1937). У розпал повномасштабної російсько-української війни, у 2023 році, Ігор Калинець передав грошову винагороду від Премії Митрополита Андрея Шептицького на закупівлю дронів для ЗСУ.
Спогади доньки: квіти для мами та побачення в Сибіру
Звенислава Мамчур-Калинець, донька дисидентів, завідувачка кафедри екології Львівського національного університету імені Івана Франка, розповідає про започаткування віртуального музею пам’яті батьків. Саме їй тато-поет присвятив книгу «Дивосвіт, або Книжечка для Дзвінки». На початку 1970-х років радянські «правоохоронці» намагалися відправити малу другокласницю до інтернату для «перевиховання у дусі павліків-морозових» після того, як дівчинка принесла квіти матері на судове засідання.
Шість років таборів суворого режиму та три роки заслання – для обох батьків
Весільне фото Ігоря Калинця та Ірини Стасів (березень 1961 го) та Ігор Калинець із донькою Дзвінкою (1979) Ще студентом Ігор Калинець почав писати вірші та цікавитися забороненими українськими діячами й їхніми творами. 70 років тому він став першокурсником Львівського університету. Разом із друзями вони здобували заборонену літературу – твори Дмитра Донцова, Олега Ольжича, Олени Теліги, книжки Богдана Лепкого. За це кількох студентів виключили з вишу. Поезія та захоплення українським минулим зблизили Ігоря Калинця та Ірину Стасів. Одруження відбулося одразу після завершення університету. Вони були одними з тих, хто в умовах радянської України прагнув пробудити національну свідомість та відродити українську історію. Працівника Львівського обласного архіву Ігоря Калинця неодноразово викликали до обкому партії за його «антирадянщину». Завдяки протекції директорки Галини Сизоненко йому вдавалося деякий час уникати серйозних наслідків.
Фото з надрукованої 1966 року збірки Ігоря Калинця – для дружини Коли у Львові створили клуб творчої молоді «Пролісок», Калинці стали його членами. Коло їхніх знайомих, нині відомих як дисиденти та шістдесятники, поступово розширювалося. У Києві вони познайомилися з Євгеном Сверстюком, Аллою Горською та іншими правозахисниками. Іван Світличний у той період записував на магнітофон авторські читання віршів Ігоря Калинця, а згодом написав про нього есе «На калині клином світ зійшовся». Ігоря та Ірину Калинців змусили бути свідками у справі В’ячеслава Чорновола. Вирок Ленінського районного суду Львова від 8 липня 1966 року засудив Чорновола до трьох місяців виправних робіт. Це мінімальне покарання стало можливим, зокрема, завдяки тому, що Калинці не дали свідчень проти нього. Цього КДБ подружжю не пробачив. У 1970 році першою звільнили з роботи Ірину, яка викладала українську мову та літературу на підготовчому курсі Львівського політехнічного інституту. Згодом вона змогла влаштуватися лише ткалею та викладала на замінних уроках у школі. Попри це, жінка, часто разом із чоловіком, продовжувала викривати незаконність арешту історика Валентина Мороза (1936–2019), автора «Репортажу із заповідника імені Берії». Вони писали петиції та клопотання офіційним особам. Наступного року подружжя почало активно відстоювати права одеської дисидентки Ніни Строкатої-Караванської (1926–1998).
Вертеп на вулицях Львова 1971 року, Ігор Калинець праворуч Ірину Стасів-Калинець заарештували у Львові 12 січня 1972 року, після відомих різдвяних вертепів, коли розпочалася так звана «друга хвиля погрому української інтелігенції». Тоді до слідчої в’язниці КДБ на вулиці Миру (нині Степана Бандери) доправили також В’ячеслава Чорновола, Івана Геля, Стефанію Шабатуру, Михайла Осадчого, Ярослава Дашкевича. Сьогодні в цій будівлі розташований Національний музей «Тюрма на Лонцького». Довести причетність Ірини Стасів-Калинець до групи В’ячеслава Чорновола та її участь у виданні нелегального журналу «Український вісник» не вдалося. Однак за кілька місяців правозахисницю засудили до шести років позбавлення волі в таборах суворого режиму та трьох років заслання. А вже за пів року, 11 серпня, заарештували й Ігоря Калинця. Йому призначили таке ж покарання.
Квіти для мами, поїздки до батьків на заслання та їхні листи до Звенислави
Додаток до протоколу обшуку у справі Ірини Калинець (1972) та фото подружжя Калинців на засланні (1979) «Я ніколи не скаржилася на вибір батьками життєвого шляху, – ділиться Звенислава Мамчур-Калинець. – Наша родина була патріотичною та релігійною. Усе обговорювалося відкрито, дорослі нічого від мене не приховували. Тому ніколи не виникало сумнівів у правильності їхніх вчинків. Єдине прохання було: «Ти тільки не розповідай усього в школі». Це сталося після того, як мене, тоді другокласницю, намагалися примусово відправити до інтернату». Випробування для маленької Дзвінки почалися через кілька днів після Різдва. О шостій ранку до їхньої квартири постукали, нібито для вручення телеграми. Ірина Калинець у своїх спогадах писала про недобрі передчуття одразу після радісного Вертепу з друзями та Василем Стусом у Львові, навіть попросила маму переночувати в них. Того дня, коли відбувся зимовий обшук, Ігоря Калинця не було вдома – він поїхав на захід до Брюховичів. Він не приховував радості від зустрічі з родиною, коли заходив у квартиру, не знаючи про жахливу новину: обшук тривав удома до вечора, а паралельно нишпорили в помешканні його батьків у Ходорові. Дружину вже забрали.
Подружжя Калинців (у центрі) у Ходорові на Різдво, 1982 р. Звенислава Ігорівна добре пам’ятає, як бабуся Ганна, мама її матері, гукнула навздогін доньці: «Сама сядь, але нікого не зрадь». Звенислава Ігорівна додає: «Звісно, мені було страшно бачити розсипані книжки, облиті зеленкою. Обшукували буквально все, навіть перевіряли каструлі. Але найстрашнішими виявилися наступні три дні, коли ми з батьком марно сподівалися, що маму відпустять, бо не було жодних підстав для її арешту». Одного разу Дзвінка прийшла на судове засідання з квітами для мами, сподіваючись передати їх, коли найрідніша людина виходитиме з «ворона». «Хлопець з комсомольським значком вирвав у мене ті квіти й кинув під ноги, – згадує жінка дитячі переживання. – Потім був дуже страшний період, коли мене хотіли забрати до дитячого будинку, бо вирішили, що я «агресивно вихована». Родина почала писати протести, і зрештою львівським бабусі та дідусеві вдалося оформити опікунство». Ув’язнені дисиденти спілкувалися з родиною листами. Частина їх увійшла до книги Ігоря Калинця «Листи до Звенислави з ув’язнення». Дзвінка була єдиною серед дітей політв’язнів, хто з другого класу ріс без батьків. Відвідати їх було надзвичайно складно: величезні відстані зі Львова до Мордовії та Уралу, різні місця ув’язнення батька й матері, а також криміногенна атмосфера в поселеннях поблизу місць позбавлення волі. Лише коли батьки перебували на засланні, вони були разом.
Ігор Калинець з дочкою Звениславою (в центрі) у Шевченківському гаї у Львові, вересень 1979 р. Подолавши тисячі кілометрів, нічні пересадки в сибірських снігах, дитині з бабусею вдавалося бути на побаченні лише годину або трохи більше. Довге побачення, що тривало до трьох діб, можна було «заслужити» доброю поведінкою. «За всі роки один раз під наглядом три доби були з мамою і один раз – з татом», – уточнює пані Дзвінка. Після повернення Ірини та Ігоря Калинців до Львова на початку 1980-х років, на них чекали проблеми з реєстрацією та інші труднощі. Проте подружжя швидко долучилося до активної діяльності з відновлення незалежності України, відродження УГКЦ, розвитку культури та збереження спадщини. Вони гуртували навколо себе однодумців, видавали альманах «Євшан-зілля». Після смерті дружини у 2012 році Ігор Калинець упорядкував її архіви, сформувавши 10 томів у 12 книжках. «Я не був би тим, ким я є тепер, якби не Ірина», – казав він. У їхньому житті віра завжди переходила в дію, а слова ставали відповідальністю. У період повномасштабної російсько-української війни, у 2023 році, Ігор Калинець отримав Премію імені Митрополита Андрея Шептицького. Її грошову винагороду – 160 тисяч гривень – він передав на закупівлю дронів для українських захисників.
Алла Горська та Гальшка Острозька у збірці «Віно для княжни» та номінація поета на Нобелівську премію
Збірку «Вогонь Купала» (подарунок автора дружині) родина понад десятиліття змушена була переховувати у Львові Ігор Калинець детально розповідав про себе з нагоди свого півстолітнього ювілею та 20-річчя літературної діяльності. У квітні 1989 року у переповненій залі львівського кінотеатру «Маяк» політв’язень у костюмі та краватці ділився своєю історією та читав вірші. Майже півторагодинне відео цієї події, записане Ярославом Кендзьором, нині доступне всім. У сорок років Ігор Калинець припинив писати вірші. Його творчий доробок включає сімнадцять поетичних збірок, поезію та прозу для дітей, повість «Молімось зорям дальнім», життєпис «Знане і незнане про Антонича. Матеріали до біографії Богдана Ігоря Антонича», який кілька разів перевидавали після відновлення незалежності. До того в Україні було видано лише збірку «Вогонь Купала» (1966). Його вірші за радянських часів поширювали в самвидаві, а на Заході – друкували. Після арешту Ігор Калинець надсилав поезії в листах, а родина згодом формувала збірки. Його твори перекладено англійською, німецькою, французькою, португальською, чеською та польською мовами. Ще у 1977 році поета удостоїли Премії імені Івана Франка в Чикаго. «Книжок багато, бо я щопівроку писав збірочку. Іноді збірка писалася і за два-три тижні. Вони невеликі, але цілісні, написані на одному подиху…» – розповідав поет. «…Калина // моя батьківщина // а я її калинець», – ці рядки зі збірки «Верлібровий вирок». Якщо комусь ці слова здаються пафосними, той не читав усього вірша. Адже в ньому є такі метафоричні образи: «цвіте калинова бутафорія // по театральних закамарках»; «а нам не до суму // за гонорарну суму»; «приходжу пригадати // що останнього вінка // останній із сосюр // зодяг у домовину». Дисидент Ігор Калинець гірко іронізував після відбуття покарання, що «гонораром» за його вірші стали роки ув’язнення.
Ігор та Ірина Калинець із донькою Звениславою Інша збірка – «Коронування опудала». У текстах відчувається вплив тогочасної європейської поезії: довільна форма, вірш може римуватися, може не римуватися, може бути шмат прози, може бути якийсь наплив. Тобто, це зафіксований потік свідомості, починає домінувати верлібр – вільний вірш. «Ця книжка не має в собі ніякої політики. Це книжка суто екзистенціалістська, книжка суму, відчуження, якоїсь зневіри, – казав автор, називаючи опудалом самотність. – Та й, зрештою, ситуація на моїй батьківщині не була аж такою життєрадісною, щоб можна було мати веселіший настрій у поезії». Особливе місце посідає книжка «Віно для княжни». Йдеться про Гальшку Острозьку, представницю славного роду князів Острозьких, які були меценатами української культури. В одній з елегій циклу – «Прощання» – поет згадав Аллу Горську.
Дисидент і поет Ігор Калинець Об’єднання українців у Польщі та видавництво Канадського інституту українських студій у 1991 році видали повні два томи поезій Ігоря Калинця: «Пробуджена муза» (вірші, написані до ув’язнення) та «Невольнича муза». Наступного року поета відзначили двічі: Премією імені Василя Стуса та Шевченківською премією (за збірку поезій «Тринадцять алогій»). А у 2015-му його висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури. Збірки поезій Ігоря Калинця вийшли в Україні у 2004 та 2014 роках. Ще за кілька років світ побачив переклад з польської мови вибраної поезії Юрія (Єжи) Герасимовича «Руський ліхтар, або Небо лемків: 1957–1999 роки». «Зараз на волонтерських засадах ми активно оцифровуємо всі документи й пишемо проєкти, щоб створити віртуальний музей Калинців», – розповідає Звенислава Мамчур. Валентина Самченко, м. Київ Фото з родинного архіву надала Звенислава Мамчур. На головному фото – Ігор Калинець (у центрі) та дочка Звенислава (праворуч) 1 січня 1972 року. Бандера, Книги, Львів, Нобелівська премія, Поет, Дисиденти
Порада від АіФ UA:
Ця публікація – цінний історичний матеріал, який дозволяє глибше зрозуміти боротьбу за українську ідентичність та свободу через особисті спогади. Вона нагадує про важливість збереження пам’яті про тих, хто відстоював нашу незалежність, та про тих, хто продовжує цю боротьбу сьогодні.
Джерело: www.ukrinform.ua