## Нові горизонти перемог: як адаптивний волейбол змінює життя ветеранів
Волейбол сидячи посідає чільне місце серед адаптивних видів спорту в Україні. Ця командна дисципліна, знайома багатьом ще зі шкільних років, чудово підходить для осіб з ураженнями опорно-рухового апарату та слугує потужним інструментом реабілітації. Важливою перевагою є відсутність потреби у дороговартісному обладнанні – достатньо лише спортивної зали, м’яча та сітки.
Нещодавно в місті Тернопіль відбувся третій етап чемпіонату України з волейболу сидячи для ветеранів війни. Протягом двох днів команди з Черкас, Вінниці, Кривого Рогу, Чернігова та Тернополя демонстрували майстерність та волю до перемоги. Детальніше про особливості цієї гри, її роль у відновленні захисників та шляхи залучення ветеранів до адаптивного спорту – у репортажі.
ДВІЧІ МЕНШЕ ПОЛЕ ТА НИЖЧА СІТКА
Завітавши до спортивної зали під час розминки між матчами, я побачив, як команди тернопільських “Яструбів” та черкаського “Дніпра” готуються до поєдинку. На трибунах поступово збиралися вболівальники. Звернувшись до тренерів, я дізнався про відмінності адаптивного волейболу від його класичного варіанту.
“Гравці перебувають у сидячому положенні на підлозі. Кожна команда складається з шести учасників. Ігрове поле має удвічі менші розміри – 6 метрів у ширину та 10 у довжину, а сітка встановлена нижче: 1,15 метра для чоловіків та 1,05 метра для жінок”, – пояснює наставник тернопільської команди “Яструби” Петро Ніколюк.
Петро Ніколюк
Сніжана Макаревич, яка входила до складу суддівської колегії чемпіонату, відзначила, що грати у волейбол сидячи вимагає значно більших зусиль, ніж у класичному варіанті.
“Ми пробували грати, але, мушу визнати, це виявилося непростим завданням. Потрібна певна фізична міцність та витривалість”, – ділиться враженнями Сніжана.
Розпочинається матч. Спочатку гравці привітали один одного рукостисканням, а потім, ставши один навпроти одного, вигукнули “Слава Україні!” та “Героям слава!”. Після цього розпочалася напружена боротьба. По шість учасників з кожного боку брали участь у грі, тоді як інші гравці сиділи поруч, голосно підтримуючи своїх товаришів.
Напруга на майданчику була надзвичайно високою, відчувалося, як кожна команда прагне здобути перемогу. Після трьох напружених сетів перемогу святкували господарі. Гравці обіймалися, щиро радіючи досягнутому результату. Ця гра приносить безліч позитивних емоцій не лише учасникам, а й усім присутнім, адже спостерігати за таким азартом неможливо залишатися байдужим.
ВИПУСКАЄМО НЕГАТИВНУ ЕНЕРГІЮ ЗА ДОПОМОГОЮ М’ЯЧА
Після завершення гри я поспілкувався з членами тернопільської команди, яка була сформована понад рік тому.
“До складу “Яструбів” входять не лише мешканці обласного центру, а й ветерани з навколишніх сіл. Один з гравців навіть долає шлях із Хмельниччини. Зараз ми тренуємося двічі на тиждень, але плануємо додати ще один день. Хлопці надзвичайно зацікавлені та ініціативні, і це є ключовим фактором”, – зазначає тренер Петро Ніколюк.
Волейболісти підтверджують, що гра не лише сприяє покращенню фізичної форми, але й допомагає зняти емоційну напругу.
“Накопичується негатив, а на майданчику ми випускаємо його за допомогою м’яча. Це допомагає позбутися поганих емоцій, наповнює адреналіном і дарує позитивні відчуття”, – ділиться капітан “Яструбів” Василь Базюк.
Василь Базюк
Василь служив у штурмовій бригаді “Лють”. У 2023 році на Бахмутському напрямку він отримав важке поранення.
“Лікування тривало майже рік. Було дві операції, потім реабілітація. В нозі досі залишився осколок. У цей період надзвичайно важлива підтримка. Саме рідні та друзі допомагають не здаватися і боротися. Хочу, щоб кожен ветеран знав: не варто залишатися сам на сам зі своїми труднощами. У нашій команді ми підтримуємо одне одного і власним прикладом показуємо, що життя після поранення не зупиняється. Наше гасло: “Немає меж – є тільки цілі”, – наголошує Василь.
Величезною підтримкою для ветерана під час відновлення та повернення до цивільного життя стала його дружина Вікторія, яка переїхала з Бахмута до Тернополя. Вона завжди присутня на змаганнях за участю “Яструбів”.
Василь Базюк з коханою Вікторією
“Я завжди вболіваю за нашу команду, відвідую всі змагання. Присутність близьких на грі додає нашим хлопцям натхнення та сил”, – розповідає Вікторія.
За її словами, відколи Василь почав займатися спортом, він кардинально змінився, став більш активним та позитивно налаштованим.
“Змагання та тренування приносять йому неабияке задоволення. Я відчуваю, що це його стихія, і дуже радію, що після всього пережитого він знайшов заняття до душі”, – додає Вікторія.
Ще один гравець “Яструбів”, Володимир Шанайда, через важке поранення на Запорізькому напрямку втратив обидві ноги. Він почав займатися волейболом ще на етапі реабілітації у Вінницькому військово-медичному центрі. Після повернення до Тернополя долучився до новоствореної міської команди.
“Для мене волейбол – це потужний заряд позитивних емоцій, командний дух та цінний новий досвід”, – каже захисник.
Крім того, Володимир активно займається плаванням. Нещодавно він взяв участь у міжнародному запливі OCEANMAN на озері Лаго-д’Орта в Італії, успішно подолавши двокілометрову дистанцію.
НАЙВАЖЧЕ БУЛО УСВІДОМИТИ, ЩО НЕ ЗМОЖУ ПОВЕРНУТИСЯ ДО ПОБРАТИМІВ
Під час змагань я мав нагоду поспілкуватися з учасниками, які прибули до Тернополя з різних регіонів України. 37-річний Дмитро Скляренко приїхав з Черкас. Він займається волейболом сидячи вже близько двох років. Спершу спробував ампутбол, але цей вид спорту йому не підійшов.
“А ось на тренуваннях з волейболу я справді кайфую. У нас дуже дружна команда”, – із посмішкою розповідає Дмитро.
Він долучився до захисту України ще у 2014-2015 роках у складі 28-ї бригади. З початком повномасштабного вторгнення приєднався до 115-ї ОМБр. У травні отримав важке поранення, після чого пройшов тривале лікування та реабілітацію.
“Найважчим було усвідомити, що я більше не зможу повернутися до своїх побратимів. Я пройшов протезування в США і сподівався, що сучасний протез дозволить мені повернутися до ЗСУ. Але, зробивши перші кроки на протезі, я зрозумів: яким би досконалим він не був, повернення до строю неможливе. Цей період був надзвичайно складним. Але допомогли друзі та, звісно, спорт. Зараз я раджу всім знайомим ветеранам займатися спортом, знайти той напрямок, який приноситиме задоволення”, – ділиться своїм досвідом Дмитро.
Сергій Амірагов та Володимир Шанайда
Сергій Амірагов родом із Дніпропетровщини, але наразі проживає на Тернопільщині та виступає за місцеву команду.
“Я почав займатися кілька місяців тому. Дізнався про таку можливість у нашому “Ветеранському просторі”. До війни я захоплювався волейболом, хоч і не професійно, але досягав непоганих результатів”, – розповідає Сергій.
Сергій пішов на фронт добровольцем у 2022 році. Служив штурмовиком у складі 93-ї бригади. Пройшов через пекло Бахмута, Соледара, Часового Яру, Роботиного, а згодом брав участь у боях під Мар’їнкою. У січні 2024 року отримав осколкове поранення поблизу Новомихайлівки на Донеччині. Йому ампутували одну ногу, а інша зазнала серйозних ушкоджень. Лікування тривало два роки, після чого було проведено протезування.
Для Сергія також найважчим стало усвідомлення неможливості повернення до своїх побратимів, які стали для нього другою родиною. Проте чоловік продовжує допомагати їм усіма доступними способами.
“Ми також разом із хлопцями робимо все можливе, щоб підтримати дітей наших загиблих побратимів. Це наш обов’язок. Ми завжди вітаємо їх з днями народження та значущими подіями, намагаємося бути поруч і надавати всебічну підтримку”, – говорить Сергій із помітним хвилюванням у голосі.
СПОРТ СПРИЯЄ ШВИДШІЙ АДАПТАЦІЇ ДО ЦИВІЛЬНОГО ЖИТТЯ
Наразі в Україні активно розвиваються адаптивні види спорту. Однак проблемою залишається ефективне залучення ветеранів до цієї діяльності. Олександр Говоруха, учасник вінницької команди з волейболу сидячи, наголошує на важливості переконати людину спробувати хоча б раз відвідати тренування.
Олександр Говоруха з родичкою Іриною Декайло-Смакулою і її донькою Міланою, які прийшли його підтримати
“Розповім про свій досвід. Я створив у Вінниці ампфутбольну команду, яка змагається у Чемпіонаті України. За півтора року мені вдалося залучити близько 70 ветеранів, зараз активно грають приблизно 30. Кількість людей, з якими я особисто спілкувався, намагаючись вмовити їх прийти на тренування, перевищує 300 осіб. Це надзвичайно складно. Навіть для мене, хоч я сам пройшов через схоже. Головне – переконати людину прийти хоча б один раз. Як тільки хлопці починають займатися, вони входять у ритм: ігри, змагання, поїздки. Статистика показує, що всі, хто займається адаптивними видами спорту, швидше соціалізуються, знаходять своє місце в житті, створюють громадські організації, відкривають бізнес або знаходять роботу. Тобто спорт суттєво прискорює адаптацію до повсякденного життя. Сьогодні на змаганнях я зустрів хлопця з Чернігова, якому пропонував займатися ампфтуболом, коли той проходив реабілітацію у Вінниці. Тоді він відмовився, але згодом все ж таки знайшов себе у спорті і тепер грає у волейбол”, – ділиться Олександр.
Чоловік став на захист України в перші дні повномасштабного вторгнення. Служив у складі 57-ї мотопіхотної бригади. Отримав важке поранення в передмісті Вовчанська у травні 2024 року.
“У нас був стрілецький бій із диверсійно-розвідувальною групою противника. Я був головним сержантом роти і координував дії суміжних підрозділів. Вирішив змінити позицію, щоб влаштувати засідку для ворога, коли мене підстрелив снайпер, і ще 400 метрів мене переслідували. Зумів врятуватися завдяки тому, що добре знав місцевість. Наклав турнікет, але втратив багато крові. Евакуація тривала 11 годин, а через 16 я вже був у госпіталі. Тоді я вже розумів, що втрачу кінцівку”, – розповів Олександр.
Після цього було 10 операцій, тривала реабілітація, протезування та повернення до цивільного життя.
“Спочатку я почав займатися волейболом сидячи, адже в університеті грав у волейбол. Але потім у Львові під час реабілітації спробував ампфутбол. Тепер професійно займаюся цим видом спорту. Граю за команду “Покрова АМП” – володаря Кубка України. Представляю свою команду на міжнародній арені. Також викладаю в релокованому до Вінниці Харківському національному університеті внутрішніх справ та обіймаю посаду помічника ректора з ветеранської політики”, – ділиться досягненнями Олександр.
Олександр Говоруха підкреслює, що адаптивний спорт – це не лише спортивні досягнення, а й спільнота, яка завжди готова прийти на допомогу.
“Це може стосуватися будь-яких питань – пошук роботи, житла, вирішення проблем з документами. Якщо ми самі не можемо допомогти, то знаємо, до кого звернутися. Також це спільні поїздки, відпочинок, нові знайомства та дружба. У нас сформувалася потужна ветеранська мережа по всій Україні, яка завжди готова надати підтримку”, – додає він.
Як тренери, так і захисники, з якими мені вдалося поспілкуватися, закликають ветеранів, які ще не спробували свої сили в адаптивному спорті, повірити у власні можливості та прийти на тренування. Адже іноді один крок до спортивної зали може стати початком кардинальних змін у житті.
Фото авторки
Реабілітація Спорт Волейбол Ветерани війни Тернопіль Чемпіонат
Порада від АіФ UA:
Ця стаття є чудовим прикладом того, як спорт може стати потужним інструментом реабілітації та соціальної адаптації для ветеранів. Вона надихає, демонструючи історії успіху та підкреслюючи важливість командної підтримки. Якщо ви ветеран або знаєте когось, хто проходить реабілітацію, цей матеріал може стати поштовхом до пошуку нових можливостей через адаптивний спорт.
Джерело: www.ukrinform.ua