© depositphotos/agsandrew Інна Терещенко Ірина Ейгельсон Повномасштабне вторгнення виявило досить високий мобілізаційний та об’єднувальний ресурс українського суспільства. Це проявилося й через актуалізацію національної ідентичності, й через готовність людей і громад самоорганізовуватися, залучати всі можливі ресурси для підтримки й облаштування постраждалих, усебічної допомоги військовим, якомога швидшого відновлення інфраструктури після завданих руйнувань, залучення в різний спосіб міжнародної підтримки тощо. Впродовж перших кількох місяців з 24 лютого 2022 року єдність і згуртованість суспільства були безпрецедентними. Водночас уже минулого року з’явилися досить жорсткі дискусії на гарячі та болючі теми із взаємними звинуваченнями, наростанням поділу на «ми — вони» щодо різних питань. І не лише в соціальних мережах, а й у звичайній комунікації між людьми незалежно від регіону проживання чи тимчасового перебування. Коли ж хтось прийде і порядок наведе У нещодавно оприлюдненому дослідженні Соціологічної групи «Рейтинг» «взаємні звинувачення» посіли друге місце серед інших чинників, що можуть роз’єднати українців. Причому респонденти, які змушені були змінити місце проживання, відчувають це гостріше. Дослідники та публічні інтелектуали почали обговорювати причини таких гостроемоційних суперечок (т.зв. срачів). Серед них називали як природну реакцію на війну, біль, травму, невизначеність, так і певні національні особливості українців, але також і роль ворожих інформаційних впливів на суспільство з метою руйнування єдності та згуртованості. Долучаючись до цієї професійної дискусії, пропонуємо наше бачення цих процесів у суспільстві з погляду фахівців, які займаються питаннями соціальних конфліктів у аналітичному та практичному вимірах. Спочатку — декілька слів про поняття «конфлікт». Конфлікти є нормальною частиною життя людини, громади, спільноти, суспільства. Суперечності щодо різних інтересів і позицій — природні етапи розвитку суспільного життя та узгодження цих інтересів у звичайному житті. Втім, у нашій культурі загалом ставлення до конфліктів є досить негативним. Зокрема через те, що конфліктами називають такі стадії зіткнення, коли суперечка виходить у публічний простір і не помітити конфлікт уже неможливо. Проявлення конфлікту в публічній площині може сприйматися як свідчення «нездорової» громади, поганого управління, призводити до пошуку «винних», а не розв’язання проблеми. З погляду професійної роботи з конфліктами займатися узгодженням суперечностей варто на ранніх стадіях. Інакше арсенал методів управління конфліктами на «публічних» етапах стає звуженим і вимагає більше часу для розв’язання проблеми та подальшого налагодження стосунків у громаді або спільноті. Як змінився стиль життя українців за час війни? Не забуваймо про сон, секс і власне здоров’я Вочевидь, у ситуації війни наявність конфліктів сприймається гостріше через тривалий стрес війни, втрати, високий рівень невизначеності. Постійну напругу продукують і начебто побутові рішення, пов’язані з надважливою потребою в безпеці: чи достатньо облаштовано укриття в школі моєї дитини; як готувати оселю до зими і якою вона буде; де знайти нового досвідченого сімейного лікаря, якщо попередній виїхав? Усе це супроводжується постійними запитаннями до себе: «Чи правильно й чи достатньо я роблю?». Водночас внутрішні ресурси обмежені й у багатьох спрямовані на боротьбу та наближення перемоги. Все це впливає на те, як ми реагуємо на конфліктні ситуації, обговорення складних тем; наскільки можемо опанувати емоційні стани, подивитися на проблему раціональніше та шукати шляхів її розв’язання. Такі ситуативні конфлікти можуть затухати самі, та водночас виникатиме кумулятивний ефект, зокрема щодо тем, які стосуються ціннісних засад людини та суспільства: Всі ці теми можуть звучати під час того самого комунікативного епізоду, перетікаючи одна в одну в аргументах і закидах між людьми, котрі обговорюють якусь емоційно складну ситуацію. До таких суперечок, особливо в соцмережах, і справді може додаватися ворожий вплив, що підкидає дрова до емоційних реакцій. Від цього для частини громадян саме обговорення наявних суперечностей на такі теми виглядає зрадою інтересів країни, оскільки такі впливи використовуються для більшого розділення суспільства та зниження опірності викликам війни. Втім, ми впевнені, що важливо шукати можливості в той чи той безпечний спосіб говорити й на такі теми; вчитися формувати той тип комунікації, що дає змогу запобігати наростанню напруги не через замовчування, а через налагодження зв’язків і застосування демократичних способів розв’язання суперечностей. Завдання згуртованості — одне з найважливіших, актуалізованих воєнним часом — можна виконувати щонайменше в два способи: власне об’єднанням і створенням зон взаємодії та спільних сенсів, як було на початку повномасштабного вторгнення, й роботою над мінімізацією зон напруження. Другий шлях передбачає роботу з відносинами на різних рівнях суспільства — між людьми, групами, суспільством, із владою. Такий фокус роботи з наслідками війни — соціально-комунікативний, конфліктологічний, паралельно з гуманітарними та психологічними напрямами — формувався в Україні з 2014 року, насамперед силами громадянського суспільства й експертів. Як приклад пропрацювання розділеності можна звернути увагу на запобігання та розв’язання конфліктів, що виникають між вимушено переселеними громадянами та громадами, які їх приймають. Така підтримка потребує поєднання конфліктологічних, соціально-комунікативних знань і навичок із професійною психологічною, зокрема травма-орієнтованою роботою. «Мої знайомі стали вулицями». Як і чому треба вшановувати героїв, і які цьому є загрози Ілюстрацією застосування такого підходу може бути проєкт «Ініціатива з підтримки взаємодії та управління конфліктами в місцях надання допомоги ВПО», що виконувався в межах діяльності Національної платформи стійкості та згуртованості. В ньому психологи та медіатори співпрацювали командою в місцях, де найчастіше перетинаються переселенці та жителі місцевих громад, працюючи з таким місцем як із цілісною системою стосунків. Необхідну підтримку за потреби надавали й переселенцям, і волонтерам, і співробітникам та адміністраціям закладів. Такий підхід зменшує дисбаланс уваги, що виникає, коли допомогу надають виключно переселенцям, а потреби місцевих жителів, волонтерів, інших представників громади, яка приймає, залишаються непоміченими. В одному з таких місць — бібліотеці — було організовано курси української мови для переселенців. Співробітницю закладу обурювало те, що переселенці, які активно й ефективно опановували українську, за межами курсів однаково переходили на російську мову. Команда з психолога та медіатора запропонувала на одному з планових занять для працівників бібліотеки поділитися ситуаціями з російською мовою з власного життя, історіями переходу на українську або повернення до неї. Це дало змогу побачити питання використання мов у різних контекстах, усвідомити мовні звички та чинники переходу на українську дещо глибше і відповідно поставитися до співгромадян, які нещодавно почали вивчати українську, з більшим розумінням і підтримкою. З більшістю таких ситуацій люди та громади направду можуть упоратися самі. Варто бути уважними та обережними, більше звертати увагу на ці питання. Можливо, потрібно посилювати комунікаційні навички, особливо тим, хто працює з людьми. Все це може знижувати напругу з повагою до різних життєвих ситуацій. Але у складних ситуаціях доцільно кликати професіоналів. Коло фахівців, здатних працювати із суперечностями усвідомлено та комплексно, в Україні зростає, і це дає надію, що наша згуртованість лише міцнішатиме, а наша опірність ворожим впливам зростатиме.
