© Фото надане автором
Людмила Стельмах (Кучеренко)
Якби не два українські прапори на садибі на одній із вулиць невеликого німецького містечка Швайг, навряд чи відбулося б моє знайомство спочатку із сім’єю українських біженців, а потім і з власником будинку. Подумалося, що таки важливо маркувати в просторі свою позицію, своє кредо. Адже в дев’ятитисячному Швайгу неподалік від Нюрнберга нині перебувають близько 130 українців, яким Німеччина надала тимчасовий захист. Однак суто візуально визначити місця їхнього проживання неможливо.
Сам господар будинку Міхаель Косовер сказав, що повісив прапори, аби означити таку світову проблему, як російсько-українська війна, та свою солідарність із Україною. Невиправдана мотивація Росії напасти на мирну незалежну сусідню країну його обурює: агресора ніхто не провокував і ніхто йому не загрожував. Звісно, йдеться про широкомасштабне російське вторгнення. Бо Путін напав на Україну ще 2014 року, анексувавши півострів Крим і захопивши на сході частину Донецької та Луганської областей.
Вже за тиждень після 24 лютого 2022 року, дати, що увійшла в сучасну європейську та світову історію, в просторому двоповерховому будинку Міхаеля оселилася перша сім’я з дітьми з України. Тоді до Європи з охопленої війною країни ринув кількамільйонний потік мігрантів — переважно жінки з дітьми, пенсіонери. Пан Міхаель зовсім не замислювався, скільки триватиме війна і як довго в нього житимуть чужі люди. Це для нього не мало жодного значення.
За майже три роки війни Міхаель Косовер почергово прихистив, підтримав матеріально та морально шість українських родин. Перші кілька місяців надавав українцям під його опікою безкоштовне житло та харчування. А це чималі суми, якщо врахувати вартість комунальних послуг. Пізніше допомагав пошукачам притулку отримувати в німецьких державних органах, спрощено кажучи, статус біженця й, відповідно, безкоштовне житло та соціальну допомогу.
Рада ухвалила законопроєкт щодо сприяння розвитку волонтерства серед тих, хто навчається
Тим, хто мешкав у його будинку, Міхаель допомагав знайти роботу, і потім вони переїжджали в іншу місцевість. Дехто знаходив нову квартиру ближче до німецької школи чи дитсадка. На їхнє місце заселялися інші. Нині в Міхаеля живе сім’я з Києва, й державні органи почасти відшкодовують йому вартість газу, електроенергії та додаткових витрат.
Зараз Міхаелю Косоверу 68 років, він самозайнятий, має власну комп’ютерну компанію й працює вже менше. Його прізвище — одразу відзначаєш на слух — зовсім не німецьке. «Мій батько, — пояснює Міхаель, — був польським євреєм із Лодзі». Волонтерством чоловік займається давно. Ще коли була жива його дружина, котра померла чотири роки тому, вони підтримували грошима притулки для собак і котів.
Із початком російсько-української війни Міхаель допоміг багатьом українцям оформити документи в органах місцевого самоврядування та job-центрах (аналог українських центрів зайнятості), щоб вони могли одержати необхідну соціальну підтримку, направлення на мовні та інтеграційні курси, без яких неможливе подальше працевлаштування, тощо. Німецька бюрократія займає багато часу, а для німців час — найголовніше.
Міхаель — дуже скромна людина, не прагне хизуватися своїми заслугами. Це вже інші українці розповіли мені, що він неодноразово переказував власні кошти на потреби ЗСУ. На прохання місцевого пастора Ханса Зеллера, котрий теж потужно опікується українськими біженцями в Швайгу, давав останнім гроші на різні нагальні потреби, зокрема й заставні кошти, щоби ті могли орендувати квартиру. Німецькі орендодавці беруть місячну оплату як недоторканний завдаток на випадок пошкодження майна. Якщо все гаразд, то гроші повертають орендарям, коли ті звільняють житло. В Україні так само, до речі.
Торік за істотну допомогу українцям у Баварії Міхаель Косовер був нагороджений орденом «Зірка слави та заслуг» Всеукраїнського об’єднання «Країна». Але про сам факт отримання відзнаки я довідалася знов-таки не від нього, а від знайомих співвітчизників…
Фото надане автором
Міхаель Косовер — не єдиний у Швайгу, кого можна назвати пасіонарієм. Це й згаданий пастор Ханс Зеллер, і колишній мер Швайга 85-річний Фріц Кьорбер. Упродовж багатьох років щопівроку пан Фріц супроводжував із Нюрнберга автоколони з продовольством, ліжками та іншими товарами для лікарень і дитячих будинків двомільйонного Харкова, розташованого за 35 кілометрів від кордону з Росією на сході України. Фріц Кьорбер проїхав цим маршрутом 13 разів і збирав пожертви на оплату операцій українцям. Ця допомога багатьом дала надію.
Пасіонаріям властиві надзвичайна небайдужість і водночас активність. Бо можна бути небайдужим і лежати на дивані перед телевізором, уболіваючи за долі людства. Пасіонарії ж є рушійним ядром суспільства і надають йому відповідний вектор розвитку. Простіше кажучи — доводять незламність своїх переконань власним дієвим прикладом.
А ще Міхаель узяв собаку з України. Бо біженцями можуть бути не тільки люди, а й тварини. Коли люди тікали з-під російських снарядів, бомб і ракет, вони заледве могли взяти із собою кілька валіз. А якщо в одній руці дитина? А якщо дві-три? Звісно, часом із душевним болем і сльозами вони полишали домашніх улюбленців, що роками були як члени сім‘ї.
Гострі інстинкти, непохитна відданість і чудова здатність виявляти загрози: як службові собаки можуть допомогти ЗСУ на полі бою
«Є волонтери, яких називають hundehoffnung (у перекладі — собача надія) Ukraine, — пояснює пан Міхаель. — Вони забирають бездомних собак із України до Німеччини, де потім чотирилапих приймають німецькі спонсорські родини. Я взяв милого рудого безпородного пса, дав нову кличку. І тепер дворняжка Озі та мій сірий королівський пудель Вілсон чудово приятелюють».
Я поцікавилася в пана Міхаеля його думкою щодо українців, адже за майже три роки в нього їх жило чимало. А спілкувався він із десятками, якщо не сотнями.
«Українці дуже схожі на європейців, особливо жителі великих міст, — каже Міхаель. — Вони патріотичні, люблять свою країну, затято ненавидять Росію, Путіна та росіян і за можливості донатять українській армії. Люблять відзначати свята, бережуть традиції. Я їм дуже співчуваю. Не зі своєї волі мільйони громадян України покинули власні домівки й поїхали на чужину. Вони дуже сумують за місцями, де раніше проживали, втраченим житлом, роботою, трудовими колективами, роз’єднаними сім’ями, загиблими родичами та знайомими, переживають за тих, хто залишився в Україні. Вони в постійному стресі навіть у безпечній Європі, де немає бомбардувань, завивання сирен, відсутності електрики, а отже, тепла, води та Інтернету. Й щодня телефонують додому, щоб перевірити, чи живі їхні близькі.
Ми багато говорили з Міхаелем Косовером про війну та політику, в якій він, треба визнати, добре орієнтується. Бо щодня через Інтернет стежить за ситуацією у світі, подіями на російсько-українському фронті. «Європа не перестане підтримувати Україну, — впевнений Міхаель. — Щодо США після інавгурації Дональда Трампа є сумніви. Але Україна ніколи не здасться!»
Так, Україна стікає кров’ю, втратила вже більш як 20% своєї території, промислові й енергетичні потужності (бо немає такої точки в Україні, куди б не досягали російські «шахеди» та ракети) й дуже-дуже багато військових і мирних жителів. Зокрема, на думку провідних західних і українських аналітиків та експертів, через нерішучість і боягузливість лідерів деяких демократичних країн.
На жаль, не всі європейські політики усвідомлюють, що зараз Україна захищає не тільки себе, а й Європу від кривавого убивці, подібного якому та не бачила 80 років!
Міхаель Косовер м’яко заперечує мені: «Я вважаю, що європейські високопосадовці дуже добре розуміють небезпеку путінського режиму й те, що з падінням України агресія не припиниться — він може піти війною на країни НАТО. Втім, усе ще сподіваються, що Україна зможе протистояти ворогу й знекровить Росію так, що їй буде не до планів нападу на Європу».
“Війна в Україні негайно припиниться”: Трамп заявив, що закликатиме ОПЕК знизити ціни на нафту
«Україна вистоїть! Україна переможе!» — в різних варіантах пан Косовер повторював це кілька разів. Я розповідала, що на фронті дуже складна ситуація, рашисти (вже більш як два роки існує цей термін, що означає російський фашизм) повільно, але просуваються вперед і захоплюють нові українські території, залишаючи по собі «місячний» ландшафт ущент зруйнованих міст і сіл.
Він палко сперечався, наводив історичні приклади й Другої світової, й американо-в’єтнамської, й радянсько-афганської війн, коли врешті-решт перемагали жертви агресії й справедливість торжествувала.
І хоч некоректно, мабуть, порівнювати в’єтнамську війну з нинішньою супертехнологічною російсько-українською, оптимізм Міхаеля мимоволі передавався мені.
Ніхто не знає, коли і як закінчиться нинішня війна в Європі. Й чи буде Україна вбудована в систему північноатлантичної та європейської безпеки. Але пан Міхаель мислить перспективно, він побажав українцям сил та енергії на відбудову країни.
