© Getty Images
Олександр Сергієнко
Люди зазвичай вважають, що вороги є лише на фронті, й не допускають думки, що вони можуть бути і поруч — у сусідній квартирі, на роботі чи у друзях на Facebook. І хоч би скільки СБУ та поліція викривали зрадників, віра в добропорядність навколишніх людей незламна. Тим паче що доволі складно відрізнити найнятого агента ФСБ / КДБ від звичайного «корисного ідіота», якому вміло підкидають «тему для обговорення».
На сьогодні такою є тема демобілізації. Не хочеться наводити аргументи її прихильників, — їх пролунало достатньо, варто лише зазначити, що тема вкрай популярна серед опонентів влади (набір електоральних балів) і вкрай болюча для влади (втрата електоральних балів)… Гадаю, й ті, й інші чудово розуміють: поставити сьогодні граничну межу військової служби у три роки — це означає, що 22 лютого 2025 року треба оголити фронт. І ні в кого не вистачає духу це чесно сказати.
Отже, саме відсутність достатньої кількості людських резервів, а не тільки відсутність зброї чи БК, є зараз головною проблемою на фронті. І це чудово бачать наші партнери, включно з новим держсекретарем США Марком Рубіо, який зробив заяву щодо цього. Однак у своєму виступі він сказав, що закінчуються не люди, як переклали багато наших інформагентств, а Ukrainians, тобто Українці (з великої літери). І це привід для роздумів.
Суспільству треба визнати: мобілізація і демобілізація нерозривні, без першої не буде другої. Далі слід повернути вістря суспільної критики з військового керівництва на тих ждунів, ухилянтів і мамчиних синків, які всіма способами ховаються від співробітників ТЦК. Останнім сьогодні випала важка роль, адже їм доводиться йти проти моральних настроїв своїх «клієнтів», а в соціальних мережах їх звинувачують у всіх смертних гріхах. Нещодавно прочитав, до прикладу, про «порушення базових конституційних прав». Це ж яких? Повірте на слово — жодних. Навпаки, стаття 65 Конституції України однозначно встановлює: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України».
Неупереджена статистика фіксує кількість людей кожної статі та кожного віку. Станом на 2022 рік в України було 6 мільйонів 277 тисяч чоловіків віком від 25 до 50 років (я свідомо обмежився саме цим віковим інтервалом, оскільки в ньому чоловіки перебувають у найкращій фізичній і розумовій формі). Сьогодні, за словами президента Володимира Зеленського, в ЗСУ перебувають 880 тисяч військових, з яких 68 тисяч — жінки. Навіть якщо припустити, що з 6 мільйонів 277 тисяч чоловіків половина втекли за кордон, забронювалися, виявилися непридатними до служби та, на жаль, загинули, а 812 тисяч — у ЗСУ, однаково залишається запас у майже 2,4 мільйона чоловіків, який утричі перевищує існуючу чисельність української армії.
Отже, проблема поповнення ЗСУ — в організації призову та підготовці вояків. І як тут не звернути уваги на шалений спротив мобілізації, що було розгорнуто в соціальних мережах. Одразу постає маркерне запитання: qui prodest? Лише нашому ворогу — Росії. Можете скільки завгодно заперечувати це твердження, але воно неспростовне, просто мало хто може визнати, що став гвинтиком у інформаційно-психологічної операції ФСБ.
Нещодавно в інформаційному полі з’явилася нова тема для обговорень і маніпуляцій. Так, один відомий блогер, який репрезентує певний сегмент громадської думки, навів статистику щодо самовільного залишення частини (СЗЧ) і дезертирства в ЗСУ за 2024 рік. Тут слід одразу пояснити, що різниця між ними полягає лише в одному: для останнього визначальною ознакою є наявність мети — ухилитися від військової служби. У випадку СЗЧ такої мети немає, в радянській армії це називалося «піти в самоволку» і було доволі поширеним явищем і певним викликом. Подібне спостерігалося і в ЗСУ з перших тижнів війни (попитайте, хто може, у знайомих). Це правопорушення, як і інші, притаманне кожній специфічній спільноті, зокрема і під назвою «армія». Відповідний розділ Кримінального кодексу України містить 37 статей, тобто різновидів військових правопорушень. Вважати, що ЗСУ, де залишилося ще достатньо совкових рудиментів, убезпечені від цього, — ілюзія, але й робити з цього трагедію не варто. Тут питання слід ставити в іншій площині: наскільки ефективно органи правопорядку протидіють цим явищам? Тепер статистика.
У звіті Офісу генерального прокурора України про кримінальні правопорушення за 2024 рік ідеться про 93 900 військових правопорушень, з яких 66 240 — СЗЧ і 23 209 — дезертирство. (Суто для порівняння з армією РФ — випадків мародерства чи поганого поводження з військовополоненими не зафіксовано.) І тут найцікавіше, як відреагувала прокуратура і поліція на ці випадки? Виявляється, було вручено лише 7398 і 614 відповідно повідомлень про підозру за цими статтями. Таке повідомлення вручають, коли розшукуваного вже затримано, й саме з цим у нас величезні проблеми. З понад 66 тисяч випадків СЗЧ розшукали лише 11% порушників, а з понад 23 тисяч дезертирів — менш як 3%!
Що робить у цей час прокуратура? Складається враження, що вона просто сидить і чекає, коли закінчаться терміни: в графу «рішення не прийнято (про закінчення чи закриття провадження)» віднесено левову частку випадків СЗЧ — 59 249 і майже всі щодо дезертирства — 22 649. Отже, фундаментальний принцип правосуддя — невідворотність покарання — втрачено. Чого ж тоді дивуватися зростанню кількості випадків СЗЧ і дезертирства?!
За особистими каналами мене повідомили, що статистика ОГПУ доволі усереднена. В одній із найбільш боєздатних частин ЗСУ зростання було, але не катастрофічне, — від 1,5 тисячі 2023 року до 1,9 тисячі 2024-го, хоча ця частина вже третій рік перебуває на найгарячіших напрямках. А що думають самі вояки про СЗЧ? (Далі викладаю результати своїх розпитувань.)
По-перше, недолуге реформування системи морально-політичного забезпечення. Якщо у радянській армії замполіти працювали над морально-патріотичною складовою, то зараз відбулася переорієнтація на морально-психологічне забезпечення, тобто самогіпноз, техніки дихання та іншу «хрєнь». Коли йдеться не про професійну допомогу, а про формалізм, звісно. Капеланів не вистачає, та й незрозуміло, як вони можуть працювати з агностиками чи мусульманами. Командирам не до того, у них своєї бойової роботи повно. То хто ж підтримує бойовий дух військового? Ніхто.
По-друге, відсутність ротації та визначених термінів служби. Так, окремі батальйони періодично відводять на доукомплектування, але це 50 км від фронту на кілька тижнів. А якщо рядовому бійцю вдасться взяти всі відпустки, то це означає, що він бачитиме свою сім’ю максимум місяць на рік. У в’єтнамській війні американських вояків після кількох місяців на фронті відправляли на пів року додому цілими частинами, і вони проходили службу там, часто живучи зі своїми родинами…
По-третє, низька якість особового складу. Найбільш підготовлені та мотивовані бійці (які пройшли АТО, підготовлені ще до війни в ТРО чи були добровольцями) викошені чи перегоріли, отримали поранення або перейшли на тилові посади. Зараз їм на заміну приходять ті, хто до останнього опирався призову в армію. Якщо в перший рік війни командири могли робити певну селекцію й відсіювати їх, а заодно пияк і наркоманів, то зараз такої у них можливості практично немає.
У результаті сьогодні головною проблемою №1, №2 і №3 є заповнення бойових посад у штурмових і стрілецьких ротах, інших — зв’язківців, водіїв, дронщиків — повно. Але без воїнів «на нулі» бойові частини просто задихаються, отже, вкрай потрібні молоді, добре мотивовані та підготовлені бійці. Зараз практично не приходять ті, кому за 50, але для бойової роботи верхня межа — це не 45–50, а 40 років.
Від себе додам, що влада та нардепи (в патріотичному чи якомусь іншому угарі) намагаються робити спорадичні рухи, щоб виправити ситуацію, приміром «декриміналізацію» СЗЧ. З одного боку, це нібито непогано (вояк же повертається на війну), але з іншого — сильно демотивує тих, хто сидів рік в окопах, а не у мамки на горищі. «Повернуті» починають отримувати те саме грошове забезпечення, що й раніше, та осідають у резервних батальйонах, тобто перетворюються на баласт, якого командири не хочуть брати. Натомість справжні вояки, що билися весь цей рік, залишаються поза увагою «добреньких» нардепів…
Ще одна алюзія — з Другої світової. Народився я після її закінчення, але не з книжок, а із сімейних оповідей чув багато разів, як важко та бідно жилося у війну в тилу. Сьогодні найбільше постраждали вимушені переселенці та ті, хто живе поблизу лінії фронту. Для решти життя в тилу практично не відрізняється від того, що було до війни, а на фронті — те саме пекло, що було тоді. Отже, частина суспільства — вояки, їхні сім’ї, волонтери — взяла на себе весь жах і тягар війни, а інша частина — і тут, і за кордоном — від війни просто ізольована. Не знаю, що тут сказати, але мене це бентежить…
Найголовніше завдання цивільної та військової влади сьогодні — це, хоч як парадоксально, ротація, а не демобілізація. Головне, як на мене, — давати перепочинок тим військовим частинам, які воюють. Мати можливість виводити їх із першої лінії на кілька тижнів кожні пів року, чітко надавати відпустки і офіцерам, і рядовим, причому частіше, ніж у тилу. Так, щоб вони відчували себе, як на роботі, хоча й на бойовій роботі.
Так само їм слід надати стимули для післявоєнного життя. Не варто обіцяти того, що держава не зможе виконати в найближчому майбутньому, зокрема житла, бо для цього у країни просто не вистачить економічних потужностей. (Мої батько та дід були інвалідами війни, але лише дивом батько зміг скористатися своїм правом через 35 років(!) після її закінчення, а тоді СРСР був економічно набагато потужніший за Україну.) Що ж може забезпечити країна для своїх воїнів? Як на мене, вкрай необхідне безплатне навчання для них та їхніх нащадків, і це гарний стимул.
З іншого боку, в запалі мені дуже хотілося би позбавити всіх, хто ховався від призову тут і за кордоном, низки конституційних прав — обирати та бути обраним до представницьких органів, обіймати посади в державних органах і органах місцевого самоврядування, викладати в школах, ліцеях і вищих навчальних закладах, служити в органах прокуратури та поліції. Навіщо країні такі громадяни, які не хочуть її захищати? Але… Конституція не дозволяє (може, воно і на краще?).
І тут ми підійшли до парадоксу «роздвоєння особистості» українського суспільства, яке ZN.UA зафіксувало в результаті соціологічного дослідження влітку 2024 року: 61% українців не хочуть поступатися ні територіями, ні прозахідним курсом, понад те — 66% вважають військову перемогу можливою, проте не хочуть боротися, а 46% зазначили, що бути ухилянтом не соромно.
Тобто нехай за мої принципові переконання воює хтось інший, а я сам чи мій синок-зятьок відсидяться де-небудь як-небудь… Чи можна з цього зробити висновок, що воякам не варто воювати за таке суспільство? Ба більше, за купу пройдисвітів, яких розвелося всюди неміряно? За що ж їм тоді воювати?
Гадаю, на це є 880 тисяч відповідей — від кожного, хто сьогодні в строю. А всі інші нехай поставлять собі просте запитання, яке приблизно однаково формулювали і Будда, і Гомер, і Конфуцій, і Ісус, і Мойсей. Чи бажаю я ближньому своєму того, що не бажаю собі? Загинути в бою за мене.