© Getty Images
Юлія Абібок
Їхні шляхи пролягають через окуповані українські міста до деяких російських, далі територією Білорусі до білорусько-польського кордону й Варшави, звідти — по українських містах. Так само — через Польщу, Білорусь і Росію — назад. Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну прямого транспортного сполучення між Україною і Росією немає, але з’явилися шляхи в об’їзд.
Донецьк—Львів, Київ—Москва, Варшава—Донецьк, Москва—Київ, Донецьк—Київ, Варшава—Луганськ, Винниця—Луганськ, Київ—Донецьк. Це конкретні маршрути сотен реальних людей, здійснювані комерційними перевізниками. Таких компаній, принаймні великих і перевірених, — п’ять-шість, кожна ходить за графіком, усі завантажені пасажирами.
Десятки рейсів на місяць.
Майже 30 тисяч ВПО повернулися на попередні місця реєстрації, тисяча з них — на окуповані території — ЗМІ
Є два види маршрутів: для тих, хто має російські паспорти, й тих, хто не має. Перших везуть із України цим великим об’їзним маршрутом, інших — лише до московського аеропорту Шереметьєво. Пересадка або тільки у Варшаві, або у Варшаві, Мінську та Москві, але перевізники стверджують, що пересадки відбуваються просто-таки двері в двері. Тобто пасажир у будь-якому разі платить один раз за повний рейс.
Повертаються на окуповані території не тільки вимушені переселенці, а й біженці до ЄС і ті, хто провів перші місяці й роки після початку повномасштабного вторгнення в Росії. Більшість із них на запитання про причини відповідатиме однією фразою: «Дім є дім». Але повертаються й з інших причин — через родичів, страх втратити єдине майно, зневірившись у тому, що зможуть подолати злидні.
300–400 євро, приблизно три доби в дорозі. При собі мати внутрішній російський і біометричний український закордонний паспорти. Для тих, хто не має російських паспортів, є інший маршрут. Із Варшави везуть до аеропорту в Мінську, звідки є часті рейси до Шереметьєва в Москві.
З жовтня 2023 року Шереметьєво — єдиний пункт пропуску, через який можуть потрапити до Росії громадяни України, котрі не мають російських паспортів. Якщо їх пропустять. У двох терміналах аеропорту — для тих, хто прилетів із Білорусі, й тих, хто мав рейси з інших країн, — російські прикордонники проводять так звану фільтрацію. Перевіряють документи, ставлять запитання, дивляться контакти, переписку, транзакції, історію браузерів у смартфонах. Багатьом людям зрештою відмовляють у в’їзді. Їх висилають літаком туди, звідки прилетіли.
Я бачила в чаті, як один перевізник писав людині, котра не пройшла фільтрації й сиділа в Мінську, що до Варшави її заберуть безкоштовно, бо саме цей перевізник її привіз.
Достовірного сукупного обсягу такої міграції зараз порахувати ніхто не може. Росіяни в жовтні 2024 року, до річниці впровадження фільтрації у Шереметьєві, повідомили про 107 тисяч громадян України, які намагалися пройти прикордонний контроль у московському аеропорту. Пропустили нібито 83 тисячі. Але цій цифрі не вірить ніхто з тих, хто знає про фільтрацію й тим більше сам її проходив. Вважають, що частка людей, які пройшли успішно, значно менша.
Про тих, хто подорожує в наземний спосіб, навіть не говорять. Білоруський чи російський кордон вони перетинають за російськими паспортами, тож і рахують їх як росіян. До Польщі, за даними польської прикордонної служби, за січень-вересень 2024 року з Білорусі в’їхали майже 78 тисяч громадян України.
Це вдвічі більше, ніж в аналогічний період 2023 року, до того, як Росія фактично закрила в’їзд для громадян України. Зі статистики видно, що кількість перетинів зросла в останньому кварталі 2023 року, коли польсько-білоруський кордон перетнули ще майже 16 тисяч громадян України. Для порівняння, за весь 2021 рік із Білорусі до Польщі в’їхали 12,5 тисяч громадян України.
Депутат ВРУ: на окуповані території повернулись 150 тисяч переселенців, з них майже половина — у Маріуполь
Частина з тих майже 78 тисяч, які в’їхали до Польщі з Білорусі 2024 року, ймовірно, проживали саме в Білорусі або відвідували там родичів. Решта мали бути ті, хто виїжджав або з Росії, або з окупованих територій України. Частину з них, імовірно, вислали з Шереметьєва. Інші мали бути власниками двох паспортів.
Прикордонна служба Білорусі стверджує, що з січня до грудня «транзитом» через Польщу в’їхала майже 101 тисяча громадян України (ще майже 24 тисячі — «транзитом» через Литву). Це тільки ті, хто в’їхав за українським паспортом. Із тих, хто має російські паспорти, не всі, звісно, подорожують у наземний спосіб. Іще десятки, можливо, сотні вільно переміщуються літаками і до Росії, і з Росії.
Від загальної кількості українських вимушених переселенців і біженців таких подорожувальників у будь-якому разі мала частка. Та це однаково кілька сотень тисяч людей на рік, які курсують між ЄС, Україною і Росією, повертаються на окуповані території України або їдуть до Росії з України чи з-за кордону.
Усі ці неплідні арифметичні вправи не мали б жодного сенсу, якби не прикрий епізод політичної драми, який країна спостерігала наприкінці листопада. Тоді депутат Верховної Ради від «Слуги народу», голова робочої групи з питань житла парламентської комісії із захисту прав вимушених переселенців Максим Ткаченко в інтерв’ю «Укрінформу» сказав про повернення вимушених переселенців на окуповані території України або виїзд за кордон через брак державної допомоги та гідної оплати праці.
За словами Ткаченка, на окуповані території вже повернулися близько 150 тисяч вимушених переселенців. Депутат не наголошував на цифрі, а навів її як ілюстрацію до того, що виглядало як аргументована критика державної політики щодо вимушених переселенців.
Імовірно, саме це стало приводом для реакції заступниці голови офісу президента Ірини Верещук, яка донедавна очолювала профільне міністерство. Верещук схопилася за цифру як за слабке місце у висловлюваннях Ткаченка й почала її спростовувати, назвавши депутата «безвідповідальним любителем хайпу», який не поважає переселенців і «підтримує ворожий наратив». «Ніколи не повірю, що тисячі українців їдуть у російську окупацію через відсутність двох-трьох тисяч гривень на місяць державної допомоги», — заявила Верещук.
В окупованому Айдарі росіяни шукають родичів учасників АТО — ОВА
Вона наполягала на тому, що хоч як важко на вільній частині України, тут не може бути гірше, ніж під російською окупацією. Верещук також стверджувала, що зменшення офіційної кількості вимушених переселенців пов’язане з тим, що частина з них повернулися на деокуповані території або виїхали за кордон.
Ткаченко зрештою відмовився від твердження про 150 тисяч, назвавши його «необґрунтованим і емоційним».
Водночас із посади радника мера Маріуполя пішов Петро Андрющенко, який трохи раніше писав про велику кількість вимушених переселенців, зокрема з Маріуполя, які нібито повернулися до зруйнованого й окупованого міста. Це ж число — приблизно кожен третій із 200 тисяч вимушено переміщених маріупольців — наводив у інтерв’ю Ткаченко, а до нього в одному виступі — мер Маріуполя Вадим Бойченко.
Ще раніше цього року про повернення вимушених переселенців до їхніх окупованих міст і сіл говорили омбудсмен Дмитро Лубінець і той-таки Максим Ткаченко. Перший вказував на тенденцію й причини, але не цифри, тоді як останній заявив у червні про «майже 130 тисяч».
Обидві заяви мали не менший резонанс, ніж горезвісне інтерв’ю, але не в офісі президента.
Між 2014 і 2022 роком — від анексії Криму та початку війни на сході України до повномасштабного російського вторгнення — кількість вимушених переселенців в Україні коливалася між 1,5 і 2 мільйонами осіб. Ні для кого не було секретом, що значна частина цих людей — переважно пенсіонери — насправді жили в окупації й реєструвалися на підконтрольній Україні території тільки заради того, щоб і далі отримувати пенсії.
Державна прикордонна служба реєструвала більш як мільйон перетинів лінії розмежування на місяць. Пліткарі зневажливо називали цей людський потік пенсійними туристами. Ще до 2022 року багато людей, які жили на окупованих територіях, отримали російські паспорти. Після анексії Росією всіх окупованих територій України у вересні 2022 року отримання російського громадянства там стало обов’язковим. Ті, хто не отримає російських документів до кінця цього року, матимуть у рідних містах і селах лише права іноземців.
Чимало справжніх вимушених переселенців не від’їжджали далеко від своїх міст, щоб відвідувати родичів і наглядати за майном або просто бути в хоч і не рідних, але найбільш схожих на рідні місцях, де вони також мали певні соціальні зв’язки й де їх не ображали і не дискримінували за регіональне походження. Лінія розмежування не тільки розділяла територію та родини, а й руйнувала давні логістичні, культурні, економічні зв’язки. Чимало тих, хто опинився безпосередньо по обидва її боки, казали, що понад усе хотіли б возз’єднання — байдуже, під чиєю владою.
Після 2022 року, коли всі ці населені пункти таки «возз’єднали» окупанти, бойові дії мали вже таку інтенсивність, що тим, хто волею чи неволею опинився як вимушені переселенці на українському боці, стало безглуздо селитися якнайближче до рідних місць. Щоб дістатися до них, уже потрібна була подорож не на 20–40 хвилин до найближчого блокпосту, а на кілька діб через кілька державних кордонів. Зате деякі з тих місць стали зрештою тиловими в окупації. Для людини, головною причиною виїзду якої були власне бойові дії, було б нелогічно їхати далі замість того, щоб повернутися додому.
Дядя Гриша: «Під час окупації Херсона мої збори коштів на потреби наших оборонців нагадували марафон по мінному полю: виїжджаючи з дому, я не знав, чи повернуся»
Повертаються також з інших причин. Хтось — через родичів, які не змогли виїхати, хтось — через злидні й згасання будь-якої надії їх подолати. Значна кількість також — через загрозу втратити своє єдине майно, коли окупаційні адміністрації проводять тотальну інвентаризацію й оголошують «безхазяйним» усе житло, в якому не проживають власники. Чи не більше громадян України з тих самих причин ніколи не виїжджали з окупованих територій.
Єдине, на що можуть зараз розраховувати в Україні ті, хто не має грошей і прихистку від родичів, — ліжко в імпровізованому шелтері в приміщенні колишньої школи, дитсадка або гуртожитку. Робота є, але переважно не така, щоб оплатити гідне проживання, державна допомога також мізерна й до того ж тимчасова, державна політика щодо вимушених переселенців — непослідовна й непередбачувана.
Наприклад, програма єОселя з 25% першого внеску, про яку звітують чиновники, явно не розрахована на переселенців. У людей, які втратили все через війну й окупацію, немає таких грошей. Як і будь-якої перспективи купити житло в місті, де є хоча якась офіційна робота з перспективою на пенсію. Усе це деталі, яких не видно тим, хто не живе в цій реальності. Але які відіграють ключову роль у житті окремої людини та сім’ї.
Навіть посадовці на місцях, які щиро бажають допомогти, не можуть ефективно діяти через норми, положення й програми, що постійно то змінюються, то скасовуються, то поновлюються. В державі та суспільстві, де ледь не кожен мусить турбуватися про власне виживання й де багато молодших, заможніших, освічених і активних змогли знайти прихисток в інших країнах, вимушені переселенці стали за останні два роки майже невидимими.
Державна комунікація, як видно з історії з Ткаченком та Верещук, деградувала до примітивної пропаганди, безглуздої для тих, хто знає про все з власного досвіду й кому про життя в окупації щодня розповідають родичі, друзі та сусіди.
Нові реалії
Щоби зберегти право власності на майно в окупації, потрібно не просто бути на місці, коли його перевірятимуть для інвентаризації, а й мати при собі російські документи.
Тим, кого пропустили через фільтрацію, рекомендують не виїжджати знову до отримання російського паспорту та принесення присяги громадянина, бо вдруге можуть не впустити.
Відмова у в’їзді — це трагедія для тисяч громадян України, бо виглядає як пожиттєва: більшості ставлять заборону на в’їзд на територію Росії на 20 і більше років. Офіційне пояснення таких заходів — турбота про безпеку росіян, але охороняють їх у такий спосіб не тільки від здорової молоді, а й від 70–80-річних бабусь: для перевірок і відмов немає верхньої вікової планки. «Облаштовуватися в іншій країні серйозно й надовго. На суди грошей не витрачати — всі відмовні. Рішалам не платити — то шахраї, способів порішати немає», — пишуть досвідчені адміни спеціалізованих Телеграм-каналів.
Керівну роль у фільтрації, затриманні та тортурах людей на окупованих територіях відіграє ФСБ РФ – ZMINA
За рік роботи московського фільтраційного пункту сформувалася мережа фахівців із навігації в російському законодавстві стосовно українців, логістики, інфраструктури, комунікацій, нова професійна ніша для адміністраторів, диспетчерів, водіїв, консультантів, адвокатів…
Усе свідчить про те, що попит на їхні послуги зростатиме.
Безперечно, у багатьох постає питання щодо моральності повернення українців на окуповані території. Але варто дивитися правді в очі: є частина людей, яка ніколи не житиме під окупацією, і є ті, хто житиме. З різних причин, про які ми вже сказали. І це ще одна реальність, яку державі потрібно нарешті розгледіти, прийняти й вирішити, що з нею робити. Які сигнали подавати нашим людям на окупованих територіях після 2022 року, поки вони не стали геть чужими. Як уже стали ті, хто потрапив під окупацію після 2014 року.
Щоби зберегти державність, влада має бути мудрішою й хитрішою. І як не виховувати, то купувати, якщо хочете, патріотизм. Ми можемо створювати скільки завгодно міністерств із гарними назвами про національну єдність або навіть про вічне кохання, але повертати людей туди, де немає основи для тих, хто залишився, просто нещиро й маніпулятивно.
Однак це стосується не лише держави, яка є критично неповороткою в програмах для переселенців, а й суспільства. Згадайте, як на заході України накрутили ціни на оренду квартир одразу після повномасштабного вторгнення. Це теж про нас. І про мораль тих, у кого будинок за збігом обставин не потрапив під окупацію. Рефлексувати про те, хто і які ми, нам доведеться ще довго.
