Офіцер батальйону «Свобода» Нацгвардії України, капітан Володимир Ращук – це той командир, чий військовий досвід формувався вже на полі бою.
На початку повномасштабного вторгнення він долучився до Сил оборони. Воював на Київщині, пройшов через запеклі бої за Рубіжне, Сєвєродонецьк і Бахмут. Командував ротою батальйону «Свобода», а нині відповідає за управління бойовими діями підрозділу.
«Артист», як його називають побратими, родом з Маріуполя. До війни він був відомий передусім як актор театру та кіно. Глядачам він запам’ятався ролями у таких фільмах і серіалах, як «Чорний Ворон», «Прикордонники», «Конотопська відьма» та інших. Однак повномасштабне вторгнення кардинально змінило його життя: сьогодні за його плечима – не лише театральна сцена та знімальні майданчики, а й найважчі ділянки фронту, командирський досвід і відповідальність за життя людей.
В інтерв’ю для АрміяInform Володимир Ращук розповідає про своє рішення стати добровольцем, перші бої, пояснює, чому лідерство починається з особистого прикладу, як акторська професія допомагає у війську, а також ділиться думками про людяність, мотивацію, мистецтво та те, як війна змінює людину.
– Пане Володимире, ви стали до лав Сил оборони добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення. Чи складно було ухвалити таке рішення?
– До війни я був абсолютно цивільною людиною, в армії доти не служив, а у військовому квитку значилося, що я непридатний до служби навіть під час війни: мав проблеми зі здоров’ям, зокрема з хребтом.
Тому рішення піти у військо було свідомим. Хотів це зробити ще під час АТО, але тоді здавалося, що я можу бути кориснішим у тилу, ніж у війську, особливо не маючи військової професії.
З початком повномасштабної агресії я жив у Вишгороді. Було дуже гучно, бачив російські гелікоптери, які там збивали. Тоді настав момент, коли шляху назад не було, і я ухвалив рішення стати до лав Сил оборони.
Напередодні ми готували виставу про добровольців, засновану на реальних подіях. Акторський склад довго не міг зібратися – сформувався лише 23 лютого 2022 року. Це були «свободівці»: Петро Кузик, Дмитро Пульмановський, Маргарита Омеляненко. Ми сиділи на Троєщині, всі перезнайомилися, випивали текілу, дуже пізно роз’їхалися по домівках – і 24-го все почалося.
24 лютого 2022 року я не мав сумнівів, куди йти – одразу попрямував до штабу «Свободи». Вчився тримати в руках зброю, готували коктейлі Молотова… Потім поїхав на Броварський напрямок – там якраз мала їхати танкова колона, і ми з «калашами» та трьома пострілами з РПГ планували її зупиняти. Добре, що її розбили до того, як вона до нас дісталася (сміється).
Деякий час ми провели в навчальному центрі, стояли на блокпостах у Києві. А потім вирушили на зачистку Бучі. Там було страшно… Тоді я зрозумів, що воєнні фільми не мають нічого спільного з війною… Це був жах: розстріляні люди в підвалах із зав’язаними очима, розп’ятий алабай…
Після Бучі довелося ухвалити остаточне рішення: далі бути «на вільних хлібах» чи мобілізуватися. Я мобілізувався, і так почалася моя війна.
Ми діяли як справжні джентльмени: спочатку визволили Бучу та Гостомель, а потім мобілізувалися до тієї частини, де стояла «Мрія» – 4-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України «Рубіж». Саме туди я і мобілізувався – 13 квітня 2022 року. Визволили, так би мовити, для себе (сміється).
– Наскільки важко було переключитися з життя актора на життя військового? Що виявилося найскладнішим?
– Моя професія дуже адаптивна. Мені, чесно кажучи, важко зрозуміти, як можна мати одну спеціальність і все життя ходити на одну роботу. В акторській професії я можу бути будь-ким. Пригадую, як ще в студентські роки ми ставили «Братів Стругацьких», де я мав грати професора, який винайшов ліки від раку. Для цього я вступив до університету Богомольця і три роки там навчався, щоб зрозуміти специфіку професії.
Коли мені випала роль офіціанта, я досконало вивчав етикет і мистецтво сервірування. Коли знімали «Максима Осу» – вчилися верхової їзди. Коли знімали фільм про футбол – пів року вправлялися у грі…
Тому в армії процес адаптації до нової професії, спілкування з людьми, комунікація, лідерство, особистий приклад не були для мене чимось новим. Добровольці з нелінійним, нестатутним мисленням відіграли важливу роль на початку війни.
– За вашою спиною – бої на Київщині, Луганщині (Рубіжне, Сєвєродонецьк), Бахмут. Який із цих напрямків став для вас найвиснажливішим і чому?
– Найважче – це знайомство з війною. Ми заходили в майже оточене Рубіжне. Нас там залишалося три підрозділи… Одного разу наші позиції розбили вщент, ми всю ніч витягали поранених і загиблих, усі були в крові побратимів… Виходили вже з повністю оточеного Рубіжного, нас було десь 3–4 відділення. Пам’ятаю, тоді світало, не було техніки – нас забрали БТРи, по нас летіли ворожі РПГ. Поки ми доїхали на тому БТРі – на ньому залишилося два живі колеса з восьми. Все було розтрощено. Як у фільмах… Під час перебування на позиції в Рубіжному я якось нарахував за годину 420 прильотів. Тоді працювала артилерія, дронів ще не було.
Друга важлива точка на моїй бойовій мапі – бої за Сєвєродонецьк.
Там відбулося моє становлення як військового. Перебуваючи там, іноді після важких боїв і безперервних бомбардувань виникало розуміння, що ми зі Сєвєродонецька не вийдемо, і може бути братська могила. Ми були в трипід’їздній 9-поверховій будівлі, і по ній протягом 10 днів постійно працювали танки, артилерія. Зрештою, від того будинку залишилася лише одна стіна на два поверхи…
Я тоді був солдатом. Але коли на моїх очах загинув командир роти, то я з побратимом взяв командування ротою на себе. 26 днів я керував підрозділом на війні, досить ефективно: навіть вибили орків, зачистили, завели підрозділ на позицію… Я був солдатом-стрільцем, але по факту мав 141 людину в підпорядкуванні.
– Очевидно, після таких бойових епізодів і стартувало ваше становлення як офіцера?
– Так, комбат сказав: «Володь, відпрацював, помітили, ефективно».
Я, мабуть, вчинив не по-командирськи тоді. Але я не казав людям, що їм робити: як тільки починався бій – я йшов у нього сам. Пізніше зрозумів, що це неправильно: якщо старший командир помирає, то весь підрозділ залишається без голови.
Тому хлопці дивилися, переконувалися, що за мною можна йти – і ми реально вирішували фантастичні завдання…
Через нас у Сєвєродонецьк заходило чимало підрозділів, ми організовували їм прикриття. Дехто з побратимів досі згадує, що тримався на моїх мотиваційних промовах, що саме моє слово втримувало їх від дезертирства.
Це була вже досить фундаментальна ситуація, коли зрозумів, що я, мабуть, трішки стаю військовим… Тому комбат помітив мої лідерські якості та роботу, і сказав, що маю ставати ротним, вже офіційно.
Коли я дістав поранення, то медики здивувалися, як солдат може бути командиром роти (усміхається).
Я не хотів бути комроти, бо після «піхоти» це трохи така «паркетна» робота, це мене дуже дратувало… Але моїм заступником став побратим «Бородюля», ми постійно разом працювали: ходили на вилазки, влаштовували засідки… Майже щодня ми були на позиціях у хлопців. Не було ситуації, яка сталася свого часу зі мною: підрозділ – у Курдюмівці, ротний – у Часовому Яру…
Так я отримав перше офіцерське звання – молодшого лейтенанта – і далі воно само собою довело мене до капітана.
– Ви були ротним у батальйоні «Свобода» у складі бригади швидкого реагування Нацгвардії «Рубіж». Які бойові епізоди з цього періоду не забудете ніколи?
– Напевно, це Курдюмівка та Озарянівка. Зима та осінь 2023 року, «чудова» погода: коли вдень 2–3 градуси тепла, а вночі – 20 градусів морозу. І розумієш, що ти задихнешся просто від холоду, а варіантів вибратися кудись немає. Ми, наче бомжі, палили в бліндажі у відрі дрова – дихати було нічим… Але обіймали ті відра і грілися.
Одного разу я поїхав на БТРі завозити їжу підрозділу, відійшов на кілька метрів від броні – і на місце, де я стояв, у ту ж мить прилетів СПГ… Словом, розминався із жінкою з косою не раз… (усміхається).
– Зараз ви на посаді бетл-капітана, займаєтеся управлінням боєм батальйону. Яка специфіка цієї посади, чим вона цікава і цінна?
– Це ще один мій «каторжний» перехід (сміється) від управління ротою до ще «паркетнішої» та штабної роботи. Ми мучилися через це з побратимом «Бородюлею» (сміється).
Але ми усвідомлювали, що управління немає, його треба створювати, і це дуже важливе завдання, адже безпосередньо від нього залежить збереження особового складу та успішність виконання завдань. Це був 2023 рік. Тоді ця посада називалася СОЧ – старший оперативний черговий.
Ми пройшли навчання за методикою MDMP і зайшли в секцію С3 – управління боєм батальйону. Все це робили з нуля – починаючи з документації. Вчотирьох (хоча за нормами в секції має бути чоловік 12) ми закривали всі організаційні моменти, працювали по 12 годин на добу нон-стоп.
Кайф у тому, що тепер під час планування операції не один комбат керує боєм, а є «спільний» розум… Кожен займається своїм: від доповідей – до безпосереднього відбиття штурмів або наших наступів. У нас стоять великі плазми, перед очима – 15 трансляцій. Бачимо роботу і «дартсів», і розвідувальних дронів, і FPV тощо. Це – безпосередня «войнуха».
Загалом зараз у нас по силах і засобах – ситуація-мрія. Принцип, коли бережеться людина, а витрачається «залізяччя» – в цьому найбільший сенс і наша перевага на фронті. Війна змінюється, постійно мутує – і цю нашу перевагу треба використовувати якомога впевненіше. Чим більше дронів, ракет і неконтактних боїв – тим для нас краще. Але перемога здобувається тільки піхотою, на жаль. Це змінити неможливо. Тому наше завдання зараз: максимально зберегти життя піхотинця.
– Чи допомогла вам якось акторська професія на фронті? Можливо, у спілкуванні, лідерстві чи навіть у критичних ситуаціях…
– Дуже допомагає комунікація. Актори – це ще й трохи психологи. Часто, коли працюємо над персонажем, маємо його виправдати: людина не буває лише хорошою чи лише поганою. Якщо персонаж поганий – шукай, де він хороший. Якщо хороший – шукай, де він поганий. Це наше акторське завдання для того, щоб виправдати свого персонажа. Всі ми – нестерильні, всі маємо чорну і білу сторону.
Перше моє відділення – це були майже діти, і я знав проблеми і таємниці кожного… На цьому ми й будували наші стосунки. Їх залишилося мало, але вся «стара гвардія», з якою я починав, знає мене саме таким…
Якось на полігоні була ситуація, вже коли я був ротним: підлеглі не мили туалет. А я завжди наголошував на тому, що його треба мити… Якось заходжу у вбиральню – а там… капець. Викликав усіх взводних, командирів відділень, старших сержантів і кажу: «Пацани, спостерігаємо за своїми досягненнями». І починаю мити туалет на їхніх очах. Нічого не казав, не пояснював. Але після цього в нас взагалі не виникало питань щодо доречності прибирання вбиральні.
Я не міг їх чогось вчити – вони такі ж добровольці, як і я… І саме ця побратимська історія, побудована на довірі, спрацьовує і в боях.
Якось у Курдюмівці росіяни полізли з усіх боків, впав туман, евакуація була неможлива, орки нас крили з висоти… Командир мені доповів, що буде відходити. І «Бородюля», який сидів поруч зі мною, ніколи не забуде мою промову по рації: це було щось на кшталт промови Мартіна Лютера Кінга… По рації я проговорив усі сенси: заради чого ми тут усі зібралися, хто ми такі, і що буде після нас…
Побратими пригадують, що після цього вони просто не мали морального права вийти… Не люблю, коли кажуть «ти актор – ти граєш». Слово «гра» я не сприймаю категорично. Бо це все – життя, просто воно більш концентроване на війні.
І саме у складні моменти відчуття стають досить тонкі, як і розуміння, що і як сказати. Це дуже допомагало.
– Чи змінилося ваше ставлення до акторської професії після бойового досвіду?
– Життя на війні повернулося на 180 градусів, у всіх сферах – і я дуже боявся, що втрачу людяність. Для актора надважливо зберегти в собі наївну дитину – я боявся її втратити.
На війні в нотатках телефону я фіксував, скільки росіян вбив, а скільки – «затрьохсотив». Коли трохи «оцивілізувався» і переглядав ці записи – були мурахи по шкірі, бо розумів, що це – ненормально. Хоча тоді для мене це був ритуал і рутина. Боявся, що стану черствим, жорстким… Але, виходить, цей концентрований досвід став просто сильним другим планом усього, що я роблю. Це дало глибину. Це як дивишся на великих акторів – Пачіно, Хопкінс, Де Ніро – вони говорять текст, а за текстом стоїть глиба.
Тому досвід війни дуже сильно спрацював на глибину професії.
– Що на війні допомагає не втратити людяність?
– Я до Києва приїхав із Маріуполя: простий хлопець з простої сім’ї. Бачив у професії не раз, як люди «ловили зірки». А я щиро не розумію, що це таке.
Тому нерозуміння, що таке «зіркова хвороба», тримає якір, який дозволяє не відриватися від землі і розуміти, що ми – всього лише люди. Моя мама часто каже досить фундаментальну фразу: «Стань простішим – і люди до тебе потягнуться». А бабуся – приазовська гречанка – не раз наголошувала, що головне – бути людиною. Це і стало головним правилом життя: що б зі мною не сталося, які б гроші я не заробляв, які б посади не обіймав. Якщо людяність не є основою – то навіщо тоді взагалі працювати?..
– Що вас мотивує на четвертому році повномасштабної війни?
– По-перше, найбільше мене мотивує зараз мій син. Він – моя копія, обожнюю його. Ми не завжди можемо бути разом, на жаль. Але коли я його бачу – відчуваю неймовірну енергію! Коли обіймаю його – словами неможливо передати це відчуття своєї крові… Моя копія… Йому зараз лише 10 місяців – але нога вже нівроку виросла! А в мене 50 розмір (сміється). Росте здоровий, потужний Ращук! І мене мотивує те, що я маю стати для нього добрим прикладом: маю залишатися на плаву, ставити собі цілі. Я маю бути успішним суто для того, щоб показати йому життєвий приклад.
По-друге, мотивує те, що попри всі попередження щодо «Київ за 3 дні», ми не тільки вистояли, а й відкинули ворога, визволили тисячі людей та квадратних кілометрів від окупанта, знищили частину ворожого флоту, ворожої авіації, побудували новий рід військ – СБС, який знищує ворожі логістичні сполучення та інфраструктуру в глибокому тилу ворога. І успішно продовжуємо нарощувати цей потенціал, перекидаючи війну туди, звідки вона почалася.
По-третє, у мене дуже багато творчих ідей, які хочу реалізувати. Як казав мій вчитель: «У тебе завжди мають бути дві речі: великі цілі і великі приклади».
Зараз у мене велика ціль, дуже неочікувана, поки не можу її озвучувати, але десь за місяць-два про це будуть усі знати. Це, мені здається, буде дуже неочікувано і дуже потужно.
Якщо ж говорити про мистецький аспект, то нині ми зробили в театрі Лесі Українки дуже круту виставу «1111» про розстріляне відродження.
Вона відбувається на камерній сцені (глядацький зал всього на 65 місць), на стіні, де Лесь Курбас ставив свою виставу «Ґаз». Граємо на цій стіні і ми, я виконую роль Миколи Куліша. Вийшла дуже важка вистава. Кажуть, що наша «1111» – це як «Ти [Романтика]» від угруповання МУР, але для дорослих.
– Розкажіть, яке місце у вашому житті посідає спорт.
– У моєму житті спорт – це єдине незмінне. Бо може змінитися все, що завгодно: люди, обставини, будь-що.
Нещодавно в мене в житті була найкритичніша ситуація, але я тоді ж готувався до змагань (з бодібілдингу – ред.) – і саме це не дозволило моїй «кукусі» поїхати. Що б не відбувалося, де б я не перебував, тричі на тиждень мінімум у мене будуть силові навантаження.
З дитинства я займався вільною боротьбою, водним поло, футболом, волейболом. А от коли приїхав до Києва, то вже познайомився із «залізом» – і зрозумів, що я дуже люблю важкі ваги, кайфую від цього. Спорт розвантажує мізки настільки, наче їх промили. Виходжу зі спортзалу – і стає дуже легко. Спорт – це як певна медитація і своя філософія.
Перед війною я брав участь у перегонах із перешкодами, виступав у пауерліфтингу. Але вже на війні «загнав» себе у дуже кепську форму, було багато сидячої роботи. Важив 140 кг, розумів, що два метри пройти не можу, бо тягне поперек. Тому спочатку вирішив схуднути. Скинув 20 кг, мотивація закінчувалася, тому поставив більшу ціль: вирішив виступити на змаганнях із бодібілдингу. Ніколи не думав, що дійду до цього – але це дуже красиво та естетично. Я виступав у ветеранській категорії з меседжем для всіх хлопців і дівчат, що будь-який ветеран може адаптуватися, ні в якому разі не можна опускати руки, і твій зовнішній вигляд – у твоїх руках, можна змагатися, перемагати, здобувати золото, ставати чемпіоном. Нещодавно на аукціоні я розіграв свою золоту медаль і відправив (виручені кошти – ред.) на батальйон.
– З якими вагами, до речі, працюєте?
– Максимум у становій тязі було 320 кг, це на змаганнях. Присідання – 280 кг, жим лежачи – 180 кг. У спортзалі з тренером менше 15 повторів не роблю. Наприклад, присідання в гаку – 200–250 кг на 15 повторів.
– На вашу думку, чи потрібні країні фільми про нинішню війну вже зараз, чи для цього має минути час?
– Треба чи не треба знімати – взагалі не має йтися про це. З’явилася ідея – реалізовуєш. А вже потім історики чи кінокритики будуть розбиратися, чи було це на часі.
Не зняти – набагато гірше, ніж зняти.
Не буду коментувати якість фільмів. Але вони зняті. І лише з часом ми зрозуміємо, чи важлива ця стрічка, чи ні. Зараз ми сильно програємо в інформаційній війні, тому чим більше у нас буде контенту (бажано для різної цільової аудиторії), тим буде краще. Важливо, щоб у людей був вибір – тоді вони не будуть лазити в російськомовні ютуби.
– Чи є роль, яку після війни ви хотіли б зіграти найбільше?
– Дуже хочеться історичного кіно. Хотілося б Святослава Хороброго зіграти.
У мене такий вік, коли хочеться грати людей, які жили – наприклад, було великою честю зіграти Іларіона Завгороднього в «Чорному вороні». Ця роль мене досі «чіпляє», я нею дуже пишаюся. Щемно «доторкнутися» до тих наших предків, які у 27 років виглядали на 45, і які, маючи по кулі, стали в коло і випустили їх один в одного, але не здалися…
Такі ролі – про самоідентифікацію. Важлива не роль, а сенси та меседжі, які вона в собі несе.