© Фото надане автором
Олег Супруненко
«Все життя крота проходить у шаленстві: він їсть, подібно жадібному тигру, терзаючи і розриваючи свою здобич кігтями та зубами, з чудовим хрускотом подрібнюючи тіло черв’яка гострими горбками зубів. Побачивши, як їсть ця тварина, я дуже добре осягаю ту лють, якою вона надихається під час бійки, і можу цілком повірити розповідям, що кріт іноді кидається на маленьких птахів, розтерзує їхнє тіло і пожирає його, коли воно ще тріпоче життям. Збільшіть крота до розмірів лева, і ви отримаєте звіра настільки страшного, якого ще не бачив світ», — так 1867 року писав британський священник і популяризатор природничих наук, насамперед зоології, Джон Георг Вуд у книзі «Гнізда, нори та лігвища».
І хоча праці його й за життя вважалися не надто відповідними науковим критеріям, вони ставали популярними тоді й інколи перевидаються та перекладаються досі. Втім, відтоді ставлення людей до кротів дещо змінилося. Хоча селяни та власники городів і далі нищать цих тваринок у різний спосіб через начебто велику шкоду (при цьому попри виключно хижацьку природу кротам приписують іще й пожирання коренеплодів, у чому вони точно помічені не були), та в масовій культурі кріт несподівано став милим і позитивним героєм.
Вочевидь, найбільше за висвітлення свого образу в світовій культурі кріт має завдячувати чеським мультиплікаторам, які зняли цілу серію мультфільмів про доброго й розумного Кртека (чий образ створив художник Зденек Мілер). Перший мультфільм побачив світ далекого 1957 року, потім було понад 60 серій (останні знімалися 2002 року), а головний герой та його друзі стали найпопулярнішими сувенірами з Чехії. А вигадав історію, яка мала таке тривале продовження, чеський письменник Едуард Петішка (1924–1987), плідний, та нині маловідомий у нас автор (із цікавих фактів: батько письменника був однокласником Ярослава Гашека). Все почалося з оповідання «Як кріт здобув собі штанці» (за радянських часів ця яскрава книжка, видана в Празі російською мовою, була мрією дітлахів, а нині стала доволі дорогою бібліографічною рідкістю) й переросло в цілу кротоманію…
скриншот
Ще одним значущим етапом популяризації крота стала книжечка для зовсім маленьких діток, в українському перекладі відома як «Про малого крота, який хотів дізнатися, хто наклав йому на голову». Дехто навіть гадає, що то вільне продовження чеської казки, але ні. Ця натуралістична історія — німецького походження, авторства Вернера Гольцварта та Вольфа Ерльбруха, вперше опублікована 1987 року. Історія, побудована на розповіді міським дітлахам про те, як випорожняються різні тварини, спричинила несприйняття й обурення, та водночас здобула чимало прихильників. Ілюстровану казку було перекладено трьома десятками мов, а загальний наклад сягнув трьох мільйонів. В українському перекладі вийшла у видавництві «Чорні вівці» 2017 року й відтоді непогано продається.
facebook.com/ChorniVivtsi
Хорошим внеском у літературну кротіаду стала книжка Тараса Прохаська «Хто зробить сніг» (2013), ілюстрована дружиною письменника Мар’яною. «Кроти — це якісь такі дуже симпатичні звірі… навіть з точки зору кротячого життя: вони ведуть таке життя, яке не є очевидним для людей. Бо, скажімо там, про кіз чи про кроликів або курей діти, і не тільки діти, більш-менш знають, а про життя кротів практично ніхто не знає, і це дає можливість додумувати, дофантазовувати, яким є їхнє дивовижне, незнане нами життя. Залишається велика частина того, чого ми не бачимо. А це дає свободу для всяких фантазій, уявлень, в тому числі і помилок», — так пояснював автор вибір героїв, якими стала родина з татуся-крота, мами-кротихи та їхніх тринадцяти діточок.
А от першою книгою, яка показала крота симпатичним звіром (бо шановний заможний Кріт у «Дюймовочці» Ганса Християна Андерсена таким навряд чи був), вочевидь є й досі не надто відома українському читачеві британська казка «Вітер у верболозі». Написана 1908 року шотландським письменником Кеннетом Гремом (1859–1932), вона, як то нерідко буває, принесла автору несподіваний успіх. Бо замислював її Грем не для світової слави, а щоб розважити хворого від народження сина Аластера, сліпого на одне око, з важким характером і високим інтелектом. Оповідання про містера Тоуда, багату, винахідливу та ексцентричну жабу (що в різних перекладах фігурує як містер Жабс, Жаб, Квак тощо), в образі якого вгадувався сам Аластер, поступово склалися в повноцінну історію чотирьох друзів — власне Жабса, а також Крота, Водяного Щура або Ондатра (містера Рета) та містера Борсука. А провідним стає саме містер Кріт, меланхолійний, навіть сентиментальний, боязкий (але хоробрий у потрібний момент), закоханий у свій скромний будиночок-нору, розсудливий і взагалі дуже симпатичний. Щоби зрозуміти, наскільки глибокий слід «Вітер у верболозі» має на батьківщині, — декілька фактів. 1958 року ця книга отримала премію «Полиця Льюїса Керролла», якою нагороджують твори, гідні перебувати на одній полиці зі славетною дилогією про Алісу. Недаремно в деяких дитячих виданнях історія про Алісу й історія про Крота та його друзів виходили в одній збірці. Казку неодноразово екранізували у вигляді фільмів і мультфільмів, причому в одній із версій 1996 року взяли участь актори славетного «Шоу Монті Пайтона» (хоч і без тріумфального успіху). Двадцять років тому на чергову екранізацію замахнувся Ґільєрмо дель Торо, та згодом відмовився від задуму.
скриншот
Примітно, що перший альбом гурту Pink Floyd називається так само, як сьомий розділ «Вітру», — The Piper at the Gates of Dawn. Саме в цьому розділі, найдивовижнішому з усієї книги, розкривається суть її назви (The Wind in the Willows — у сучасних українських перекладах частіше звучить як «Вітер у вербах»). Це містична історія зустрічі представників тваринного світу (які в казковий спосіб перетинаються, як це часто буває, зі світом людей) із міфічним Паном зі світу античних богів.
У перекладі сьомого розділу розкриваються найцікавіші нюанси тлумацької справи. Адже «Вітер у верболозі» — той нечастий випадок, коли український переклад твору з’явився на теренах СРСР раніше за російський. Робота В’ячеслава Вишневого побачила світ 1985 року у вигляді непоказної, не надто ілюстрованої книжки (нині раритетної). Проте в цьому перекладі в книзі з’явився саме античний Пан, як цього й вимагав автор. Кріт і Ондатр зустрічаються з ним, шукаючи дитинча Видри, і знаходять його, врятованого, у глибокому сні біля ніг Пана. І В’ячеслав Вишневий (перекладач творів Едгара По, Роберта Шеклі, Айзека Азімова) переклав цю наріжну главу так, як її замислив сам Кеннет Грем. «[Кріт] зазирнув просто в очі Друга й Заступника; побачив широкий розліт загнутих назад рогів, що ніби світились у вранішніх променях; побачив суворий, гачкуватий ніс між добрими очима, що дивилися на них лагідно й трохи насмішкувато, а в кутиках рота на бородатому обличчі — легку усмішку; побачив, як вигравали м’язи на руках, схрещених перед могутніми грудьми, і довгі гнучкі пальці з сопілкою, яку вони щойно відвели од розтулених уст; побачив волохаті ноги, що вільно й велично спочивали на моріжку; і нарешті — маленьке, кругленьке, товстеньке тільце видреняти: притулившись до самісіньких Панових ратиць, воно міцно спало, спокійно й безтурботно».
За три роки, 1988-го, виходить друком яскраво ілюстрована, досить велика за форматом російськомовна версія казки в перекладі Ірини Токмакової. Авторка численних перекладів з англійської та шведської добре впоралась із «вітром», але в наріжній главі з імені Того, хто грає на сопілці, згадку про Пана прибрала. На жаль, у новій версії перекладу, «Вітер у вербах» (Анатолій Саган) ім’я Пана теж не фігурує.
Тішить, що сьогодні обидва переклади, і «Вітер у вербах», і «Вітер у верболозі», представлені українськими видавництвами в численних варіаціях: як скромних і недорогих, так і щедро й гарно ілюстрованих. Тож у батьків та бабусь із дідусями є слушна нагода придбати цю книжку для дітей, а заодно й прочитати самим, якщо власне дитинство пройшло повз цю класику. Можливо, читання цієї казки позитивно позначиться й на живих кротах, які попри свою природну лють таки заслуговують на хороше ставлення.
