## Українська Серцебиття Височин: Медикиня з Полтави Штурмує Світові Вершини та Бігає За Перемогу 28.02.2026 10:00 Укрінформ
Високогірні експедиції та щоденні тренування: полтавка Наталія Іленко-Лобач підкорює нові горизонти
Наталія Іленко-Лобач, яка обіймає посаду доцентки кафедри терапевтичної стоматології Полтавського державного медичного університету, нещодавно у складі групи українських альпіністів досягла вершини найвищого у світі вулкана – Охос-дель-Саладо, висота якого сягає 6891 метра. Ця гора розташована в Андах, на кордоні Чилі та Аргентини. Хоча це не перший її гірський досвід, ця експедиція стала особливою.
У відвертій розмові з кореспонденткою Укрінформу Наталія поділилася враженнями про сходження на Охос-дель-Саладо, попередні виклики, такі як Кіліманджаро, Маттергорн, Аконкаґуа, а також про свій особистий виклик – щоденні пробіжки та мрію підкорити Еверест.
15 РОКІВ У СВІТІ ЕКСТРЕМАЛЬНОГО СПОРТУ
Наталія одразу наголошує, що надає перевагу терміну “висотна сходжувачка”, а не “альпіністка”.
– Мені більше до вподоби називати себе висотною сходжувачкою. Альпінізм, на мою думку, охоплює не лише висоту, але й складні технічні елементи, як-от скелелазіння, де я поки не почуваюся абсолютно впевнено, – пояснює вона.
Перший досвід скелелазіння був для Наталії досить негативним. Тоді, стоячи на скелях, вона переживала сильний страх і дала собі обіцянку більше ніколи не займатися цим. Хоча зараз вона інколи практикує виходи на скелі, до технічних аспектів скелелазіння ставиться з обережністю, що й зумовило вибір терміну “висотна сходжувачка”.
Загалом, Наталія присвячує екстремальним видам спорту майже 15 років свого життя.
– Починалося все з походів та водного туризму. Потім був значний період, коли я активно займалася шосейно-кільцевими мотоперегонами, брала участь в аматорських змаганнях, – згадує вона.
Протягом приблизно трьох років адреналін та екстремальні відчуття Наталія черпала з мототреків, швидкості та технічних дисциплін. Вона є шестиразовою призеркою аматорських змагань з мотоперегонів. Також був захопливий період парашутизму, після чого її життя набуло нового виміру – високих гір.
Ідея підкорити складну вершину виникла завдяки другу, з яким вони постійно ділилися своїми досягненнями: де побували, які марафони пробігли. Ще до початку повномасштабного вторгнення її друг успішно зійшов на Ельбрус.
– І наприкінці кожної нашої розмови він повторював: “Але ж я піднявся на Ельбрус”. І мені не було чим відповісти на його досягнення, – усміхається Наталія.
ВІД КАЗБЕКУ ДО ОХОС-ДЕЛЬ-САЛАДО: ГЕОГРАФІЯ ПЕРЕМОГ
У певний момент Наталія вирішила, що їй також потрібні високі гори. Це сталося у 2021 році. Варто зазначити, що Ельбрус, розташований на території Росії, вона вже тоді не розглядала як варіант.
– Тому я обирала з того, що було доступно. Моя перша висотна вершина – це Казбек на Кавказі, 5035 метрів. Він трохи нижчий за Ельбрус, але, за думкою багатьох сходжувачів, складніший. І, безперечно, більш атмосферний, адже Грузія – це особлива любов, – ділиться вона.
Підготовка до таких висот вимагає серйозних зусиль. До Казбеку були походи в Карпати та сходження на дві невеликі вершини до 3000 метрів на Балканах, а також загальна фізична підготовка та регулярні тренування.
Наталія пояснює умовний критерій готовності до сходження на “п’ятитисячник”:
– Вважається, що на висоту 5000 метрів можна йти, якщо чоловік пробігає 10 кілометрів за годину, а жінка – за годину і 15 хвилин. Це свідчить про достатню підготовку для спроби сходження. Я тренувалася і вже тоді почала бігати.
Однак, із початком повномасштабної війни, біг для Наталії набув нового, особливого значення.
– У мене є особистий челендж: я бігаю щодня, і вже 1546-й день (станом на 23 лютого). Це п’ятий рік мого виклику. Спочатку ідея полягала в тому, щоб пробігти 100 днів, але почалася війна, і я саме завершувала цей етап. Тоді я переорієнтувала челендж з “100 днів” на “Біжу до перемоги”, – розповідає Наталія.
Вона додає, що постійно підтримує свою фізичну форму на такому рівні, щоб мати можливість будь-якої миті зібрати рюкзак і вирушити в гори. Тренування варіюються залежно від сезону.
– Після п’яти років безперервного бігу накопичено чималий досвід. У теплу пору року це переважно вуличний біг, який я дуже люблю. Коли погода несприятлива, інколи переходжу на тренування в залі на біговій доріжці. Це пов’язано не стільки з холодом, який не є проблемою, скільки з ожеледицею, яка створює ризики для безпеки, – пояснює вона.
Серед вершин, на які зійшла Наталія, – Казбек, Кіліманджаро, Аконкаґуа, Маттергорн, а також вершини в Непалі та Охос-дель-Саладо.
– На Маттергорні я встановила рекорд України за найшвидше жіноче сходження, – з гордістю зазначає Наталія.
Вона також додає, що після цього досвіду вирушила до Непалу, щоб “подивитися на Еверест”, і успішно піднялася на Калапатар та Айленд Пік. Однак, наразі її найвизначнішою вершиною залишається Охос-дель-Саладо. Особливо пам’ятним серед уже здійснених сходжень Наталія називає підкорення Кіліманджаро:
– На той момент це здавалося чимось абсолютно нереальним. Інший континент, у нас війна, я не розуміла, як летіти, як це організувати. Але я настільки сильно цього бажала, що мені здавалося, ніби весь Всесвіт активно підштовхує мене до Кіліманджаро. Приходиш до перукарні, розгортаєш журнал – а там стаття про цю гору, – згадує вона. – Вона буквально була всюди в моєму просторі. І я відчула, що мушу туди поїхати будь-якими шляхами. З того, що вже зроблено, це, мабуть, найзнаковіша для мене вершина.
НА ВСІ ВЕРШИНИ – З УКРАЇНСЬКИМ ПРАПОРОМ
Більшість сходжень Наталія здійснює в складі експедицій з командою, де є організатори, гіди та інші учасники. Залежно від маршруту, це можуть бути як українські, так і міжнародні команди, що завжди відбувається в межах чітко спланованої логістики та графіка акліматизації.
– Я надаю перевагу українським командам, адже для мене важливі результат та безпека. Коли сходжувачі працюють з місцевими командами, існує певний нюанс: гідам не завжди принципово, чи клієнт досягне вершини. Свої кошти вони отримують уже за сам факт спроби, і часом можуть запропонувати повернути назад без об’єктивних причин. Натомість українські команди безпосередньо зацікавлені в тому, щоб учасники досягли мети, – пояснює вона.
За її словами, ключовим аспектом є комунікація. Спільна мова значно спрощує взаємодію та допомагає чітко розуміти одне одного. Крім того, українські команди працюють над власним рейтингом, де відсоток учасників, які досягли вершини, має велике значення. А чітке взаєморозуміння безпосередньо впливає на безпеку.
Вона зазначає, що за цей час вже знайома з кількома командами особисто. Деякі з них спеціалізуються на певних напрямках, тому склад команди змінюється залежно від маршруту. Однак принцип залишається незмінним – це завжди українські організатори. Розповідаючи про свої традиції, Наталія підкреслює, що завжди бере з собою український прапор:
– Я піднімаю його на всіх вершинах. І не тільки на вершинах – на офіційних забігах, марафонах і напівмарафонах я обов’язково розгортаю його на фініші. Був випадок, коли я забула прапор вдома, але знайшла українців, позичила в них і зробила фото з нашим стягом. Не зі своїм, але з українським, – ділиться вона.
Минула експедиція – сходження на найвищий вулкан світу, Охос-дель-Саладо – мала свої унікальні особливості.
– Цей вулкан є специфічним тим, що це фактично єдина така висока гора, куди можна частково дістатися автомобілями. Спочатку ми піднімаємося до висоти 3700 метрів, потім до 4500 метрів – там розташовані табори для акліматизації. Після цього, наступного дня, ми виїжджаємо автомобілями на висоту 5800–5900 метрів. З одного боку, це здається легше, бо не потрібно йти пішки, але з іншого – набір висоти відбувається надзвичайно швидко, – пояснює вона.
Саме стрімкий набір висоти ускладнює адаптацію організму. Для учасників, чутливих до перепадів висоти, це стає серйозним випробуванням. Самій Наталії висота дається відносно легше, можливо, завдяки досвіду, як вона зазначає. Вона пояснює, що акліматизація досягається через поступове перебування на висоті з обов’язковими ночівлями. Організм адаптується до зниженого парціального тиску кисню, після чого група піднімається вище і знову спускається. У випадку з Охос-дель-Саладо цей процес тривав близько десяти днів.
Окремою винагородою за успішне сходження стали захопливі краєвиди.
– Особливість цього вулкана ще й у тому, що там надзвичайно красиво. Лагуна-Роса, Лагуна-Верде – це солоні озера, національні парки. Там можна побачити фламінго, лам, неймовірні схід і захід сонця. Це одна з наймальовничіших вершин саме завдяки своїм пейзажам, – ділиться враженнями Наталія.
“ГОРИ НЕ МОЖНА ПІДКОРИТИ”
На запитання про емоції під час досягнення вершини Наталія уточнює, що таке формулювання некоректне.
– Ми не говоримо “підкорили”. Альпіністи так не висловлюються – правильніше говорити “здійснили сходження”. Гори неможливо підкорити. І так, це відчуття перемоги, але передусім над собою, – наголошує вона.
Найскладнішим відрізком, за словами Наталії, став шлях від кратера до вершини. Після позначки приблизно 6750 метрів залишалося ще близько двох годин ходу, а фінальна частина була скельною, з використанням мотузок. Саме там, розповідає вона, вичерпуються фізичні резерви, і залишається лише морально-вольове зусилля.
– Це буквально п’ять кроків – дві хвилини відпочинку. І так постійно. Навіть дуже сильні та досвідчені учасники відчували вплив висоти. Коли цей відрізок подолано і ти стоїш на вершині – розумієш, що це твоя особиста перемога, – говорить Наталія.
Після спуску першу ніч команда провела в проміжному таборі на висоті 4500 метрів. Вже у місті Копіапо відбулася символічна частина – вечеря та вручення медалей із назвою вершини та її висотою. Це традиційне підбиття підсумків експедиції та обговорення майбутніх планів.
ГОЛОВНА МРІЯ – ЕВЕРЕСТ
Говорячи про майбутні плани, Наталія відверто ділиться своєю головною метою:
– Еверест. Це надзвичайно складний і дорогий проєкт, особливо в наші часи та в нашій країні. Але я маю твердий намір його реалізувати. Це лише питання часу та наявних ресурсів.
На запитання про рюкзак, який завжди готовий, жінка відповідає з усмішкою:
– У мене є принцип подорожей: головне – взяти документи, гроші та телефон. Якщо є гроші, спорядження можна придбати на місці. Це частково жарт, але я пригадую випадок з Маттергорном, коли рішення треба було приймати буквально за години. Я навіть розглядала варіант летіти з іншої країни безпосередньо до Швейцарії, не маючи нічого. І все вдалося – те сходження завершилося встановленням рекорду України.
Щодо спорядження та необхідних речей, Наталія розповіла, що це одна з найбільших статей витрат, і значна частина її шафи вже заповнена речами для різних типів гір та висот:
– У гірських сходженнях найважливіше – це правильне взуття. Це велика стаття витрат, у мене вже є шість різних пар, і це точно не остаточна кількість. Далі йде функціональний одяг. Якщо у вас теплі ноги та руки – зони, які найбільше схильні до обмороження – то з рештою проблем можна впоратися в процесі.
За її словами, екіпірування – це не про естетику, а про безпеку. Неправильні черевики чи рукавиці можуть нівелювати всю підготовку та досвід. Саме тому вона інвестує передусім у те, що безпосередньо впливає на виживання та успіх сходження.
На запитання про підтримку Наталія відповідає, що найголовніше – це родина.
– Найбільше мене підтримує мама. Вона залишається з моїми двома дітьми, поки я мандрую світом. Частину поїздок діти вже розділяють зі мною, але якщо говорити про гори чи бігові старти, то вони поки що залишаються вдома, – ділиться вона.
Наталія підкреслює, що без такої допомоги реалізація її експедицій була б значно складнішою. Родина для неї – це не лише моральна підтримка, а й конкретна організаційна можливість. Саме завдяки цьому вона може дозволити собі час від часу зібрати рюкзак і сказати: “Я в гори”.
Порада від АіФ UA:
Ця історія надихає розглядати власні можливості, долати страхи та ставити амбітні цілі. Особистий приклад Наталії Іленко-Лобач демонструє, як поєднання професійних досягнень, спорту та незламного духу може привести до вражаючих результатів, нагадуючи про важливість підтримки близьких та сили волі.
Джерело: www.ukrinform.ua