Українка, що здобула титул найсильнішої жінки світу, присвятила себе порятунку тварин
Миколаїв, 10.11.2025, 17:15
Ганна Куркуріна, триразова чемпіонка світу з пауерліфтингу (2008, 2010, 2015), чий вражаючий рекорд залишається неперевершеним, розповідає про свій шлях у спорті та про те, як любов до тварин змінила її життя.
Її шлях до сили був продиктований турботою про чотирилапих. Працюючи зоотехніком у зоопарку, Ганна відчула потребу у значних фізичних зусиллях. Це захоплення переросло у пристрасть до пауерліфтингу, де вона, маючи власну вагу 72 кг, змогла підняти штангу вагою 147,5 кг.
З початком повномасштабної війни, спорт поступився місцем волонтерській діяльності. Ганна активно займається порятунком безпритульних тварин та надає допомогу мешканцям зруйнованих громад.
Наразі Ганна Куркуріна успішно поєднує професійні спортивні досягнення з гуманітарною місією.
Кореспонденти Укрінформу поспілкувалися з незвичайною спортсменкою.
«ЗНАЄТЕ, ЯК ПРИЄМНО ТРИМАТИ НА РУКАХ ЛЕВА»
Ганна Куркуріна народилася у місті Краматорськ на Донеччині. Її батько, Іван Куркурін, мав грецьке коріння. З дитинства він захоплював доньку давньогрецькими міфами, що, за словами Ганни, пробудило в ній мрію стати «сильною героїнею». Саме від батька вона успадкувала глибоку любов до тварин.
- «Інші дівчата мріяли стати співачками, лікарками, актрисами, а я завжди казала, що хочу працювати з тваринами. Батьки підтримали мій вибір навчатися на біолога, хоч це й не найприбутковіша професія», – пригадує Ганна.
Після завершення навчання в університеті в Донецьку, Ганну направили на роботу до Миколаєва. Її першочерговою метою було працевлаштування в зоопарку, але брак житла став на заваді. Щоб отримати кімнату в гуртожитку, вона почала викладати біологію в місцевій школі.
- «Але це було зовсім не моє. Протягом 10 років я ходила до школи, як той коник – п’ятками вперед. Чотири дні працювала вчителькою, три – зоотехніком у зоопарку. І лише тоді відчувала себе справді щасливою», – ділиться вона.
Коли Ганні виповнилося 40 років, фізична робота в зоопарку почала даватися складніше. Це спонукало її до покращення фізичної форми.
- «Я носила величезні корита з їжею, вигодовувала покинутих дитинчат хижаків. Яка ж я мама, якщо слабша за власне дитинча? Тоді я пішла на фітнес і почала тренуватися. Знаєте, яке це задоволення – носити на руках лева? А ще були двоє ведмежат: коли вони билися, я брала їх за загривок, піднімала одного лівою рукою, іншого – правою, і казала: «Мама казала – не можна битися!» – сміється Ганна.
Ганна Куркуріна заснувала свій перший фітнес-клуб «Багіра». У той час жіночий фітнес тільки починав розвиватися, і Ганна розробила чимало авторських методик, які сьогодні використовують жінки по всьому світу. Покращення фінансового становища дозволило їй залишити роботу вчительки. Проте, грецька кров давала про себе знати – вона прагнула більших досягнень у спорті.
«ХОЧУ БУТИ ЧЕМПІОНКОЮ СВІТУ»
- «Якось по телевізору побачила шоу, де змагаються найсильніші жінки з різних країн. Мені захотілося довести, що найсильніші – це українки. На той час я вже була фітнес-тренеркою, і в мене займалася дівчина, чоловік якої був пауерліфтером. Я зв’язалася з ним, ми домовилися про зустріч. Коли він відчинив двері, я з порога сказала: «Доброго дня. Я хочу стати чемпіонкою світу». Через півтора року я встановила чотири світові рекорди в Америці», – розповідає Ганна.
На сьогодні Ганна Куркуріна є володаркою 18 світових рекордів.
- «Найбільший рекорд, який, мабуть, ніхто не поб’є – це підйом ваги, що вдвічі перевищує мою власну. Я важила 72 кг, а жим штанги склав 147,5 кг. Це було у 2015 році. Тоді мене запросили до Австралії на Arnold Classic, я була єдиною жінкою-учасницею. Організатори не вірили, що я зможу підняти таку вагу. Саме тому мене вважають найсильнішою жінкою у світі», – ділиться вона.
Незважаючи на численні травми, Куркуріна продовжує тренуватися та брати участь у змаганнях.
- «У мене порвано все, що тільки могло. Десять років тому відірвався правий грудний м’яз, рік тому – травмована нога. Але я поїхала на Донбас, бо мала доставити туди допомогу. Нещодавно відірвався лівий грудний м’яз – я віджималася на брусах із додатковою вагою 35 кг на поясі. Кожна травма лише додає мені впевненості та жаги рухатися далі. Я показую людям: незалежно від віку, після кожної травми я встановлюю нові світові рекорди», – каже вона.
«ЗМАГАЮСЯ У ОДНІЙ ВІКОВІЙ КАТЕГОРІЇ З МОЛОДДЮ»
Через травму грудей Ганна не може перевершити власний рекорд у жимі штанги, тому перейшла до іншої дисципліни. Її останнє досягнення – підйом на біцепс штанги вагою 62 кг.
- «До цього світовий рекорд у моїй ваговій категорії становив 51 кг. І це при тому, що це не моя профільна вправа, адже я – жимовик. Але з відірваним грудним м’язом я не зможу перевищити свої попередні рекорди, тому це втратило сенс. Я можу витиснути 100–120 кг, але це вже нецікаво. Звісно, якби я заявилася у своїй віковій категорії, то не було б конкуренток, які у 59 років здатні витиснути понад 100 кг», – жартує вона. «Тому я вирішила зосередитися на вправах на біцепс. Змагаюся у категорії з молоддю, щоб показати юним спортсменам, що спорт не має вікових обмежень».
На запитання про наявність тренера, Ганна відповідає, що довіряє свою підготовку виключно лікарю-реабілітологу, який працює в її клубі.
- «Зараз у мене є тренер, який одночасно є реабілітологом та масажистом. Я довірила йому своє тіло. Наприклад, після операції лише 10% успіху залежить від самої процедури, а 90% – це вдала реабілітація. Загалом, реабілітологи – це дуже недооцінена професія в Україні», – наголошує вона.
ДІТИ СТАЛИ НА НОГИ ЗАВДЯКИ ПАУЕРЛІФТИНГУ
Особливу увагу Ганна Куркуріна приділяє роботі з дітьми та підлітками, які мають діагноз дитячого церебрального паралічу (ДЦП). Нині у неї тренуються троє таких спортсменів, і всі вони є чемпіонами світу з пауерліфтингу, здобувши золоті та срібні нагороди.
- «11 років тому мені написала жінка з іншої країни, яка стверджувала, що я врятувала її дитину з ДЦП. Вона займалася із сином за моїми рекомендаціями, і дитина почала ходити. Згодом я почала тренувати його онлайн через Skype. Ще двоє дітей тренувалися у клубі. Коли вони прийшли до мене, то могли пересуватися лише рачки. У мене ж вони грали у футбол! Мої підопічні своїми досягненнями доводять, що я на правильному шляху. Мої спортсмени – унікальні, єдині в світі. Дмитро Полович на світовому чемпіонаті в Угорщині підняв 105 кг – це вдвічі більше за його власну вагу! Він зробив це з ідеальною технікою, випрямивши руки й ноги! Хейтерам, які критикують мої методики тренувань, я б хотіла сказати про мам цих дітей, які завдяки пауерліфтингу встали на ноги», – говорить Куркуріна.
«У МЕНЕ ЧЕРГА З ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВІРЯТЬ, ЩО ЇМ ДОПОМОЖЕ СПОРТ»
Серед її вихованців – 72-річна Ольга, яка на світовому чемпіонаті підняла штангу вагою 80 кг. Ольга почала займатися спортом у 65 років, тому що їй було нудно вдома, і вона вирішила спробувати щось нове.
- «Це чудово демонструє: вік не має значення. Зараз я мала б виступати на черговому чемпіонаті світу, але через травму не можу. Мені зробили операцію, і я зараз відновлююся. Але нічого, навесні відбудуться наступні змагання, де я підніму на біцепс 65 кг і встановлю новий рекорд», – переконана Куркуріна.
Щоб досягти успіху в спорті, окрім фізичної сили, людині потрібна віра в себе, підкреслює Ганна.
- «Коли люди приходять, скаржаться на свої проблеми зі здоров’ям, лише нарікають і не хочуть нічого робити, – мені не хочеться з ними працювати. Але коли вони говорять, що спорт – це їхній останній шанс, я розумію, що дійсно їм потрібна допомога. Якщо жінка вважає себе старою та хворою – я не зможу змінити її думку. Я не буду витрачати свій час, бо в мене стоїть черга з людей, які вірять, що спорт їм допоможе. Мені подобається працювати з тими, кому я дійсно потрібна», – пояснює вона.
ВІЙНА ТА ПОРЯТУНОК ТВАРИН
Після повномасштабного вторгнення Російської Федерації спортивна кар’єра Ганни Куркуріної відійшла на другий план, поступившись місцем активній волонтерській діяльності. Вона ніколи не розглядала можливість виїзду з України, незважаючи на численні запрошення з-за кордону.
- «Пропозицій було багато, пропонували житло та можливість забрати з собою всіх моїх тварин. Але як я можу залишити тварин, які перебувають у моєму місті? Ким я тоді буду? У мене немає «моїх» і «чужих» тварин», – заявляє вона.
Ганна назавжди запам’ятала свій перший досвід порятунку собаки під час війни.
- «Почалася війна, підписники почали надсилати одне й те саме фото – в селі Луч помирає тварина. Я навіть не знала, де знаходиться це село, адже все життя прожила в Миколаєві. Звісно, мені було страшно виїжджати з міста. Я взяла друга, сіли в мою стару «Жигулі» – машині 43 роки – і поїхали. Це було страшно, коли ти їдеш порожньою трасою. Поліція зупинила нас і запитала, куди ми прямуємо. Я відповіла: «Мені в Луч, рятувати собаку». Нас подивилися, як на божевільних, але пропустили. Почався обстріл, і здавалося, що цілилися саме в нас, адже ми їхали посередині дороги. Коли ми дісталися Луча, собака сховався у під’їзді будинку, він був у жахливих опіках. Згодом він довго жив у мене, я його вилікувала. Зараз він перебуває за кордоном, у люблячій родині», – розповідає Ганна.
Куркуріна згадує історію про покинутого лабрадора, якому під час обстрілу відірвало дві лапи й пошкодило третю. Тварину хотіли приспати, але волонтерка забрала її до себе.
- «Я назвала його Феніксом. Миколаїв постійно обстрілювали, а того дня «прильоти» були зовсім поруч з моїм будинком. І цей собака на своїх культях намагався забратися до мене в спальню на другому поверсі. Шви розійшлися, за ним тягнувся довгий кривавий слід… Але зараз у Фенікса все добре, його забрала сім’я до Англії», – ділиться співрозмовниця.
Тоді Ганна записала відео для соціальних мереж, де пояснила, хто вона, і звернулася по допомогу для тварин. Люди з усього світу почали надсилати донати. На ці кошти жінка купувала корм та розвозила його по зруйнованих селах Миколаївщини, а згодом і Херсонщини.
Вона згадує своє перше відвідування селища Благодатне.
- «Маленьке селище просто стерли з лиця землі. Я дві доби не могла оговтатися після цієї поїздки. Серед руїн проживали лише дві людини та кілька собак. Усі поля та дороги в селищі були заміновані. Це страшно: вщент зруйновані будівлі, неймовірна холоднеча та очі тварин, сповнені жаху», – каже вона.
ВДОМА – 15 КОТІВ І ТРИ СОБАКИ
Нині Ганна особисто вже не їздить до віддалених селищ. За запитами місцевих волонтерів вона передає корми для тварин поштою. Натомість сама відвідує дитячі будинки на Миколаївщині.
Вона зазначає, що з кожним роком війни у людей зменшується «ресурс добра» та спроможність допомагати. Інші волонтери в місті вважають її універсальним «рятівним колом», але вона фізично не може допомогти всім. Наприклад, за день до вильоту на чемпіонат світу до Угорщини, під будинок Ганни підкинули коробку зі сліпими цуценятами, яких потрібно вигодовувати з пляшечки. Під час нашої розмови вона звернулася до нас з проханням допомогти, адже через травму не може впоратися однією рукою.
- «Миколаїв! Невже я тут одна волонтерка? Скільки можна мені підкидати тварин? У мене вдома 15 котів і три собаки. Я завтра їду з командою на світовий чемпіонат, куди мені подіти цих тварин? Чи взяти їх із собою?» – риторично запитує вона.
«БАЧИТЕ ТВАРИНУ В БІДІ – ДОПОМОЖІТЬ»
Телефон волонтерки буквально розривається від дзвінків. На запитання, як вона витримує такий шалений ритм, Ганна лише усміхається і піднімає очі. Каже, що волонтерство займає більшу частину її часу.
- «Я сама в шоці, не знаю, як це виходить. Іноді виходжу з себе. Коли щось трапляється – одразу Куркуріна. «Ганно, там збили», «Ганно, там викинули», «Ганно, треба лікувати»… Мій телефон постійно «червоний» від таких повідомлень 24/7. Я не можу врятувати всіх, люди! Бачите тварину в біді – допоможіть хоча б раз! А ще й ображаються, що я не всім відповідаю. Я просто не маю часу», – емоційно зізнається волонтерка.
На думку Куркуріної, волонтер повинен гідно заробляти самостійно, а не покладатися лише на донати.
- «До війни я заробляла до 10 000 доларів на місяць (приблизно 400 000 ₴ за курсом 2026 року), але всі ці гроші витрачала на тварин. Звісно, я вдячна тим, хто відкриває притулки за рахунок донатів, але це палиця з двома кінцями – ви живете за рахунок тварин. Зараз заробляю менше, тричі на тиждень проводжу тренування з фітнесу в клубі. Але все одно витрачаю всі зароблені кошти на тварин. Я нічого не маю – я безхатько у своїй країні», – зізнається Куркуріна.
Телефон знову дзвонить. Цього разу Ганна вибачається за перервану розмову і бере слухавку – на зв’язку Григорій, єдиний волонтер з Херсона, який наважується годувати безпритульних тварин на Острові.
Ми чуємо схвильований голос чоловіка.
- «Дрон впав прямо переді мною, чекаю рятувальників. Метрів за два від мене, не здетонував, – каже він. – Тут дощ стіною. Я до собачок їхав велосипедом. Тут такі обстріли, Аню, це страшно. Думав, дощ – не будуть гатити, а вони… Хоч вибирай, як кажуть, де гірше».
- «А я комусь давала бронежилет, а він не захотів брати! Відійди від нього!» – рішуче наказує Ганна.
Жінка заспокоює схвильованого Григорія і обіцяє найближчим часом передати йому додаткові засоби захисту, а також доставити будки для собак.
- «От покидьки. Бачать же, що чоловік їде з баклажками води на велосипеді, і цілять по ньому», – додає вона.
Про життя та діяльність Ганни Куркуріної нещодавно було знято документальний фільм «Все має жити». Світова прем’єра стрічки відбулася у Польщі, а зараз її показують по всьому світу.
- «Мені аплодували стоячи. Мені було дуже ніяково, я не знала, як заспокоїти людей. Фільм я побачила вперше разом з глядачами і ридала. Він геніально змонтований: сміх, радість, потім – війна. Перепади добра і зла. Потім я відчула гордість – я хочу, щоб цей фільм побачили всі. Це наша душа. Триває війна, але ми знаходимо час і для дітей, і для тварин. Така наша нація», – каже Куркуріна.
На цьому ми завершуємо розмову, адже на Ганну чекає безліч справ. Але ми не йдемо з порожніми руками. Натхненні відвертою розмовою, ми просимо її дати нам двох пухнастих «підкидьків» – і ось, вже з новими членами родини, кошенятком та маленьким песиком, ми їдемо до Одеси.
* * *
Ми вперше зустрілися з Ганною на початку повномасштабного вторгнення і одразу були вражені її надзвичайною світлістю та відкритістю. Згодом ми разом доставляли корм до собачого притулку в Херсоні, брали участь у заходах зі стерилізації безпритульних тварин, а також потрапили під обстріл під час евакуації тварин із затопленого Херсона після теракту на Каховській ГЕС. Тоді, у човні, я запитала Ганну, чи не страшно їй. Вона відповіла, що, як звичайна жінка, відчуває страх за своє життя, але мусить допомогти тим, хто слабший за неї.
Але Ганна Куркуріна – це надзвичайна жінка. Це людина з великим серцем, яка переконана, що фізична сила не має значення, якщо душа слабка.
Ганна Бодрова, Одеса
Фото: Ніна Ляшонок / Укрінформ
Фото Укрінформу можна придбати тут
Висновок
Миколаїв, Спорт, Тварини, Волонтерство
Порада від АіФ UA:
Ця історія – яскраве свідчення того, як сила духу, любов до ближнього та безмежна доброта можуть творити дива. Навіть у найскладніші часи, прикладом Ганни Куркуріної, можна знайти сили допомагати іншим, як людям, так і тваринам. Її досвід надихає не здаватися перед труднощами, ставити амбітні цілі та знаходити час для добрих справ, незалежно від життєвих обставин.
Джерело: www.ukrinform.ua