© EPA-EFE/MAXIM SHIPENKOV Захід повинен серйозно поставитися до виклику з боку РФ сьогодні, аби не допустити, щоб нова війна обійшлася ще дорожче завтра.
У серпні 2024 року українські війська розпочали несподівану операцію в Курській області РФ — найбільше іноземне вторгнення на російську територію з часів Другої світової війни. Реакція російського диктатора Владіміра Путіна була “промовистою”. Через кілька днів після наступу України диктатор виступив із заявою проти Сполучених Штатів і Європи.
“Захід воює з нами руками українців”, – сказав він, підтвердивши думку про те, що війна Росії проти України є фактично війною проти Заходу. Але глава Кремля не ініціював негайної військової контратаки. Путін не хотів відволікати значну кількість військ від бойових дій на сході України навіть для того, щоб відвоювати територію “у себе вдома”. Три місяці потому, коли українські сили все ще перебували в Курській області, Москва прийняла північнокорейські війська, щоб ті допомогли витіснити звідти ЗСУ — вперше за понад століття Росія запросила іноземні війська на свою територію.
Дії Москви підкреслюють, що через майже три роки після повномасштабного вторгнення РФ до свого сусіда, Путін зараз як ніколи відданий війні проти України і ширшій конфронтації з Заходом.
Хоча ця війна є насамперед імперським прагненням покласти край незалежності України, кінцевою метою Путіна є відновлення порядку в Європі після холодної війни, послаблення США і створення нової міжнародної системи, яка надасть Росії той статус і вплив, на який, на думку російського диктатора, вона заслуговує, пише Foreign Affairs.
Ці цілі не нові. Але війна загартувала рішучість Путіна і звузила його можливості. Шляху назад немає: Путін вже трансформував російське суспільство, економіку і зовнішню політику, щоб краще позиціонувати Кремль для протистояння із Заходом. Прийнявши статус режиму-вигнанця, Росія тепер ще менш схильна до того, щоб “стримувати себе”.
Створюються передумови для посилення конфронтації з РФ, попри очевидну зацікавленість новообраного президента США Дональда Трампа в нормалізації відносин із Москвою. Війна розгортається не дуже добре для Києва, частково тому, що обмежена допомога, яку Захід направив Україні, не відповідає глибокій зацікавленості, про яку заявляють союзники. Як наслідок, Росія може вийти з війни підбадьореною і, відновивши свій військовий потенціал, налаштованою на нову битву за перегляд безпекового порядку в Європі. Більше того, Кремль намагатиметься отримати будь-які поступки від адміністрації Трампа за завершення нинішніх бойових дій, такі як послаблення санкцій, наприклад, щоб зміцнити свої позиції для наступної війни.
Росія вже готує основу за допомогою диверсій та інших спецоперацій, які вона розгорнула по всій Європі, а також шляхом зближення з іншими країнами-вигнанцями, включаючи Іран і Північну Корею. Європейські держави лише незначно більше готові самостійно протистояти російській загрозі, ніж були три роки тому. І залежно від того, як закінчиться війна РФ проти України, вимальовується можливість нової війни з РФ.
Питання не в тому, чи становитиме Росія загрозу для США та їхніх союзників, а в тому, як оцінити масштаби небезпеки й зусилля, необхідні для стримування Москви. Китай залишатиметься головним конкурентом Сполучених Штатів. Але навіть приділяючи значну частину своєї уваги Азії, Вашингтон не може ігнорувати непоступливого супротивника в Європі, особливо такого, який становитиме пряму військову загрозу для членів НАТО.
Проблема російської загрози — глобальна. Готовність Путіна воювати проти країни-сусіда, нападати на демократичні суспільства і загалом порушувати загальноприйняті норми, а ще його здатність “виходити сухим з води” — прокладає шлях для інших країн до подібних дій. Надання Кремлем військової техніки та ноу-хау нинішнім і майбутнім супротивникам США посилить ці загрози, примножуючи виклики, з якими Вашингтон зіштовхнеться з боку Китаю, Ірану, Північної Кореї і будь-якої іншої країни, яку підтримує РФ.
Тому Сполучені Штати і Європа повинні інвестувати в протистояння Росії зараз або заплатити значно більшу ціну пізніше. Зокрема, нова адміністрація Трампа не може дозволити собі розкіш витіснити російську загрозу зі списку своїх політичних пріоритетів. Якщо Путін побачить, що Вашингтон усе-таки зробить це, диктатор стане лише більш нахабним і амбітним у своїх намаганнях послабити США та їхніх союзників, як безпосередньо, так і через “вісь потрясінь”, яку підтримує Росія. Щоб запобігти такому розвитку подій, Вашингтон і його союзники повинні допомогти Україні зміцнити свої позиції напередодні переговорів про припинення війни. Штати мають рацію, визначаючи Китай своїм пріоритетом, але для того, щоб ефективно конкурувати з Пекіном, спочатку треба спрямувати європейську безпеку на правильний шлях. Наразі Вашингтон має залишатися головним гарантом цієї безпеки, одночасно переконуючись, що Європа нарощує інвестиції, необхідні для кращого забезпечення власної оборони найближчими роками.
Здійснюючи кроки, необхідні для протидії Росії сьогодні, США і Європа можуть гарантувати, що загроза, яка чекає на них завтра, буде керованою.
Путін змінив Росію таким чином, що вона залишатиметься викликом для Заходу доти, доки він перебуває при владі, і, ймовірно, значно довше. Конфронтація тепер стала яскравою рисою російської зовнішньої політики, а Путін посилається на “екзистенціальну боротьбу” із Заходом, щоб виправдати свій режим і дії. Ця ідея про російську цивілізацію, що перебуває в постійному конфлікті зі своїми західними ворогами, зміцнює ідеологічну основу його правління – “джерело легітимності”, яке Путіну зараз необхідне для збереження влади.
Дедалі більша опора Путіна на репресії, однак, створила ризики для стабільності його режиму. Політологічні дослідження показують, що репресії ефективні в тому сенсі, що вони збільшують тривалість перебування автократів при владі. Але надмірна залежність від них, як це зробив Путін, може підвищити ймовірність дестабілізаційних помилок. Жорстка тактика змушує людей приховувати свої приватні погляди і не ділитися нічим, окрім того, що хоче чути уряд, а це означає, що автократ теж втрачає доступ до точної інформації. Крім того, високий рівень репресій створює дедалі більший резервуар загального невдоволення, так що навіть невеликий “спалах” може швидко перерости в неприємності для режиму.
Щоб зменшити ці ризики та зміцнити свою владу, Путін використав контроль над інформаційним середовищем, переконуючи російський народ у тому, що їхня країна воює із Заходом, який хоче її розвалити.
Путін також переорієнтував російську економіку навколо війни. Пройшовши через біль переведення економіки на воєнні рейки і відчуваючи тиск нових зацікавлених сторін, Путін навряд чи швидко скасує ці зміни. Після завершення бойових дій проти України він, імовірно, шукатиме виправдання продовженню функціонування економіки воєнного часу.
Російська зовнішня політика також трансформується таким чином, що її буде важко змінити. Вторгнення в Україну унеможливило налагодження зв’язків із Заходом, і Москві довелося шукати можливості деінде. Поглиблення партнерства з Китаєм, Іраном і Північною Кореєю, можливо, було значною мірою зумовлене необхідністю: Росія потребує їхньої допомоги для підтримки своєї економіки та військової машини. Але Москва також розуміє: співпрацюючи з цими країнами, вона має більше шансів витримати довгострокову конкуренцію із Заходом.
Кремль пішов ва-банк у цих партнерствах, відкинувши обережність у співпраці з Північною Кореєю, подолавши занепокоєння надмірною залежністю від Китаю і поглиблюючи відносини з Іраном. Усе це становить нову стратегію Москви, яка просто так не зникне після того, як бойові дії проти України вщухнуть або закінчаться.
Росія “перезавантажується”
Військова загроза з боку РФ нікуди не зникає. Відновлення російської армії — це питання не “якщо”, а “коли”. Навіть якщо Росія не зможе підтримувати свої нинішні витрати на воєнний час, оборонний бюджет, ймовірно, ще деякий час залишатиметься значно вищим за довоєнний рівень. Російські збройні сили також навряд чи будуть скорочені до меншої чисельності, яку РФ мала до війни. Росія, швидше за все, збереже великі збройні сили з розширеною структурою і більшою кількістю особового складу, хоча вона все ще буде залежати від мобілізації у разі війни. Перезавантаження стосується не лише матеріальної частини, але й здатності проводити широкомасштабні бойові операції.
Втім, відновлення російської армії зіштовхнеться з перешкодами, особливо через обмеженість оборонно-промислового потенціалу країни й дефіцит кваліфікованої робочої сили. Водночас, попри санкції Росія все ж змогла значно збільшити виробництво ракет, високоточної зброї, безпілотників і артилерійських боєприпасів, а також створила ефективний конвеєр з ремонту і модернізації наявного обладнання. Але вона також використовує застарілі запаси, успадковані від Радянського Союзу. Таким чином, розширюючи свої сили й відновлюючи втрати, РФ виснажує свої ресурси.
Відтепер російські збройні сили матимуть подвійний характер, з сильними сторонами і не менш помітними слабкостями. Втім, попри певні невдачі, Росія пристосувалася, а в деяких випадках розробила ефективну тактику протидії західним можливостям, з якими вона зіштовхнулася у війні проти України. Для НАТО це має стати сигналом тривоги. Деякі аналітики вважають, що те, як Україна воює зараз — не той спосіб, яким НАТО воюватиме у потенційній майбутній війні з Росією. Вони стверджують, зокрема, що НАТО швидко завоює та утримає перевагу в повітрі, що змінить характер війни. Хоча це може бути правдою, військово-повітряні сили не вирішать усіх проблем на полі бою, з якими може зіштовхнутися Альянс. І більшості європейських ВПС не вистачає боєприпасів для тривалої “звичайної” війни.
З іншого боку, значний відсоток російських сухопутних військ, ймовірно, продовжуватиме використовувати застарілу радянську техніку, і знадобляться роки, щоб відновити якість військ і замінити офіцерів, втрачених в Україні.
Загалом, російські збройні сили залишаться клаптиковою мозаїкою, деякі частини якої будуть більш боєздатними, ніж на початку 2022 року, а інші все ще використовуватимуть старе обладнання. Але шанси на те, що російські збройні сили будуть рішуче розгромлені та не становитимуть серйозної загрози протягом тривалого періоду, низькі.
Зростання розриву
Ризики, пов’язані з відновленням російської армії, посилюються слабкою реакцією Заходу на агресію РФ. Європа має пройти ще довгий шлях, перш ніж вона буде готова самостійно протистояти загрозі з боку РФ. Європейське оборонне виробництво залишається недостатнім для досягнення цілей переозброєння, попри переваги Європи в капіталі, обладнанні і продуктивності праці. Європейські країни суттєво виснажили свої запаси, передавши Україні обладнання, що обмежує потенціал їхніх армій. Незабаром ці країни зіштовхнуться з подвійним тиском: фінансувати підтримку України та її відновлення, одночасно замінюючи власну військову техніку.
Поточні тенденції свідчать про те, що хоча європейські витрати на оборону зростуть, цього збільшення може бути недостатньо для значного розширення військового потенціалу. До того ж, по всій Європі оборонне виробництво стримують промислові потужності, повільні темпи укладання контрактів і різнобічні бюджетні імперативи.
Усі ці проблеми можна подолати за наявності достатньої політичної волі, але для цього європейські лідери повинні чітко оцінювати безпекове середовище. Сполучені Штати не збираються значно розширювати свою присутність у Європі, в кращому випадку, прихильність Вашингтона до європейської безпеки залишиться незмінною. Європа ж повинна бути готова взяти на себе більшу частину витрат, щоб забезпечити Україні можливість захищатися і стримувати майбутню російську агресію.
Американські лідери, зі свого боку, повинні реалістично оцінювати можливості Європи. Навіть ті країни, які зараз інвестують значні кошти в обладнання і закупівлі, все ще мають проблеми з набором, утриманням і підготовкою достатньої кількості військ. А витрати на оборону не так легко трансформуються у здатність вести широкомасштабні бойові дії. Сучасні операції складні, і європейські країни, як правило, не можуть проводити їх без підтримки США. Більшість збройних сил на континенті еволюціонували, щоб доповнювати американську армію, а не діяти самостійно.
Таким чином, хоча Штати повинні продовжувати тиснути на своїх європейських союзників, щоб ті взяли на себе більшу відповідальність за власну безпеку, Вашингтон повинен розуміти, що Європі знадобиться багато часу, щоб дійти до цього.
Європа і США не готуються до якоїсь далекої загрози. Москва вже веде гібридну війну проти Європи. За останні кілька років підтримувані Росією суб’єкти підпалювали склади в Німеччині та Британії зі зброєю для України, використовували мігрантів з Близького Сходу та Північної Африки проти Європи, атакували залізничну інфраструктуру в Чехії та Швеції… Мета Кремля за допомогою таких заходів показати європейським урядам і громадянам, що Росія може помститися за підтримку Києва.
Проте, як тільки війна РФ проти України закінчиться, такі підривні дії Росії не вщухнуть. Ширша мета Москви, яка застосовує гібридну тактику, полягає в тому, щоб принизити Захід і його здатність протистояти РФ. Кремль хоче послабити західні суспільства, вбити клин між США і Європою, зменшити здатність Європи до колективних дій і переконати європейців, що не варто протистояти Москві. Частиною російської стратегії є, зокрема, ядерне залякування.
Водночас Росія не в змозі кинути прямий виклик НАТО. Нинішній гібридний конфлікт з країнами Альянсу, швидше за все, триватиме доти, доки російська армія не відновиться – процес, який може тривати роками. Але тоді Кремль шукатиме можливості для подальшого підриву НАТО. Москва все ще матиме підстави для обережності, не в останню чергу тому, що вважає Альянс більшою силою, але вона може піддатися спокусі, якщо стане зрозуміло, що західним союзникам – найважливішим серед яких є Штати, бракує рішучості для колективної оборони.
Картина ще більше ускладнюється схильністю Кремля як до ризику, так і до прорахунків. Москва вже серйозно недооцінила свою здатність швидко розгромити українських військових і похитнути рішучість Заходу. Такі автократи, як Путін, — це тип лідерів, найбільш схильних до помилок, частково тому, що вони оточують себе слухняними і відданими людьми, які говорять їм лише те, що вони хочуть чути.
Таким чином, Вашингтон і його союзники не повинні недооцінювати загрозу, навіть якщо сили НАТО добре оснащені для перемоги над російськими військовими.
Пособництво і підбурювання
Протистояння з Росією залишатиметься найбільш інтенсивним у Європі, але виклик з боку Москви — глобальний. Хоча Штати і Європа запровадили санкції проти РФ, Москва обійшла обмеження й експортний контроль, кинувши виклик прогнозам про міжнародну ізоляцію.
Чим більше Путін конфліктуватиме з США та їхніми союзниками, і чим більше йому буде здаватися, що все залишатиметься безкарним, тим більше інші країни будуть надихатися, кидаючи власні виклики. Москва активно допомагає країнам-супротивникам Заходу. Росія надала підтримку хунтам в Африці, зокрема, в Малі, Буркіна-Фасо та Нігері. Росія також постачає зброю до Судану, продовжуючи громадянську війну в країні та гуманітарну кризу, надає підтримку хуситам у Ємені, які нападають на судна в Червоному морі, порушуючи світову торгівлю, а також обстрілюють ракетами Ізраїль, близького союзника США.
Хоча наслідки для Штатів можуть бути обмеженими, в сукупності ці дії Росії посилюють виклики, які стоять перед Вашингтоном. Як тільки бойові дії проти України закінчаться, Росія зможе приділити значно більше ресурсів і уваги хуситам або іншим групам і країнам, які загрожують інтересам США.
Деякі аналітики сподіваються, що турбота Китаю про свої економічні інтереси спонукатиме його стримувати Росію. Але поки що дії Пекіна на це не вказують. Навпаки, Китай, схоже, задоволений тим, що РФ розхитує міжнародну систему, користуючись наслідками цього безладу для подальшого власного піднесення. Якщо і буде якийсь контроль над дестабілізаційною діяльністю Росії, то він повинен йти від Заходу.
“Вісь потрясінь”
Підтримка звязків Росії з Китаєм, Іраном та Північною Кореєю — це одна з найбільш згубних проблем, які створює Москва. Війна РФ проти України призвела до такого рівня співпраці між цими країнами, який мало хто вважав можливим, а Кремль виступив у ролі вирішального каталізатора. Москва, яка вже позбулася занепокоєння щодо своєї міжнародної репутації, ймовірно, буде ще менше обмежувати себе у допомозі навіть найбільш одіозним режимам. Таким чином, підтримка Росією інших членів такої “осі” може призвести до безладу в ключових регіонах.
Спокусливо уявити, що якщо Штати тиснутимуть на Україну у припиненні війни і рухатимуться до більш прагматичних відносин із Росією, то співпраця Москви з членами “осі потрясінь” може зменшитися. Але це видавання бажаного за дійсне. Зростання зв’язків між Китаєм, Іраном, Північною Кореєю та Росією зумовлене значно глибшими стимулами, ніж міркування, спричинені війною проти України. Поступки, зроблені Росії для припинення війни, лише посилять здатність Кремля допомагати своїм партнерам послаблювати США.
Порядок дій
Російські амбіції можуть не зупинитися на Україні, і за відсутності дій Заходу сьогодні, витрати на протистояння агресії РФ лише зростатимуть. Росія — це держава, що занепадає, але її потенціал для розпалювання конфліктів залишається значним. Таким чином, тягар стримування та оборони від російської загрози не зменшиться в найближчій перспективі. А оскільки зміни в оборонних витратах, закупівлях і структурі збройних сил потребують багато часу, Вашингтон і його союзники повинні думати не лише про поточну війну РФ проти України, а починати робити інвестиції вже зараз, щоб запобігти російській агресії в майбутньому.
Поступки Росії не зроблять захист Європи легшим чи менш витратним – достатньо поглянути на події останніх двох десятиліть. У Вашингтона, безсумнівно, є й інші пріоритети, які змістять його увагу від російської загрози, і Китай є головним серед них. Але для того, щоб ефективно протистояти Пекіну, США повинні спочатку спрямувати європейську безпеку на правильний шлях. Якщо Вашингтон передчасно зменшить свої зобов’язання перед Європою, Москва може сприйняти це як ознаку незацікавленості США і скористатися можливістю просунутися вперед.
Визначення пріоритетів у політиці важливе, але так само важлива і послідовність. Спочатку адміністрація Трампа повинна впоратися з війною РФ проти України. Допомогти Києву досягти припинення війни на вигідних умовах – це найочевидніший спосіб зменшити загрозу з боку Росії та її союзників. Ця угода має стати частиною ширшої стратегії стримування РФ і гарантування безпеки України.
Адміністрація Трампа також повинна зберегти роль США як головного гаранта європейської безпеки, одночасно працюючи над зменшенням своєї частки у її підтримці. Тобто, європейські держави повинні стати більш здатними до колективних дій, які не потребують допомоги США. Вони все ще можуть покладатися на Штати за певних обставин, але ступінь залежності від Вашингтона має бути значно зменшений.
У протистоянні Заходу з Росією немає простого рішення. Російський ревізіонізм і агресія нікуди не зникнуть. Навіть якщо поточна війна проти України буде врегульована шляхом перемир’я, без гарантій безпеки для Києва, нова війна залишається ймовірною. Ігнорування російської загрози або припущення, що з нею можна легко впоратися, лише дозволить цій загрозі зростати. Для США та їхніх союзників було б значно краще серйозно поставитися до виклику з боку РФ сьогодні, ніж допустити, щоб нова війна обійшлася ще дорожче завтра, підсумовує видання.
Як мінімум Придністров’я, Нагірний Карабах і дві чеченські війни мали б стати для Заходу індикаторами прийдешньої катастрофи, але не стали. Захід міг би вчасно розпізнати катастрофу, що насувається, але навіть мюнхенська промова Путіна 2007 року не була почута. Розгром Росії — нелегке завдання, але його вирішення посилить позиції Заходу на майбутньому переділі світу, і це той самий аргумент, який має спрацювати в діалозі України з партнерами. “Чому Захід повинен розгромити Росію” — пояснював посол України в Японії Сергій Корсунський.
