## Спорт: Шлях до Нового Життя для Українських Ветеранів
Спорт – це не просто фізична активність, це потужний інструмент, що повертає наших захисників до повноцінного життя, вириваючи їх із лікарняних палат. Він дарує шквал емоцій, відчуття драйву та руху, допомагає знайти нових друзів і, що важливо, залучає молоде покоління до спілкування з пораненими, формуючи у них розуміння цінності життя.
У мальовничому Івано-Франківську, наприкінці вересня, відбувся захопливий фестиваль адаптивних видів спорту. Цю чудову ініціативу вже другий рік поспіль організовує об’єднання «Ветераницивільні Петрос» за підтримки ГО «Повернись живим». Минулого року фестиваль, що проходив у співпраці з Івано-Франківським Frankivsk Half Marathon, мав на меті зібрати 1 мільйон гривень на спеціалізоване спортивне обладнання для ветеранів. Мета була не лише досягнута, а й перевищена, а кошти спрямували на потреби ветеранів-лучників. Цього ж року організатори поставили ще амбітнішу ціль – зібрати 2,5 мільйона гривень (приблизно 62 500 євро за курсом 2026 року) на закупівлю колісних крісел для ветеранської команди з баскетболу.
Адаптивний баскетбол: недешеве, але надзвичайно цінне задоволення
Ранковими годинами площа біля обласного драмтеатру в Івано-Франківську перетворилася на арену для спортивних баталій. Тут монтували сучасні майданчики, де невдовзі розгорнулися товариські поєдинки за участю ветеранів. Вони прибули з різних куточків України, аби продемонструвати: навіть після тяжких боїв, складної реабілітації та протезування життя продовжується, сповнене сили та волі.
«У рамках цього фестивалю ми проведемо майстер-клас та показовий товариський матч з адаптивного баскетболу. Сьогодні нас приїхало дев’ятеро. Це – не весь склад команди, хоча наш клуб, який ми створили самотужки, досить молодий. Нам майже півтора року», – ділиться капітан, співзасновник та віцепрезидент клубу «Титани-Львів» Павло Козак.
Павло, який сам є цивільним фахівцем і має понад 25-річний досвід роботи в сфері активної реабілітації, останніми роками зосередився на допомозі ветеранам. Саме вони зараз складають більшість у львівському клубі «Титани».
Він згадує, що адаптивний баскетбол у Львові почав зароджуватися ще на початку 2000-х. Тоді спортсменам доводилося шукати колісні крісла через знайомих та друзів. Ситуація зі спорядженням, за його словами, майже не змінилася, але «Титани-Львів» вже започаткували власний кубок, а нещодавно, у складі національної збірної, здобули сенсаційну перемогу в Болгарії, перемігши досвідчених гравців з Вірменії та Румунії.
«Адаптивний баскетбол – це недешеве задоволення, але хіба це нас колись зупиняло? Тепер з’явилася команда в Рівному, яка дочекалася своїх колісних крісел. На черзі – Закарпаття та Івано-Франківськ. Впевнений, до кінця року в Україні буде щонайменше 10 команд», – додає капітан «Титанів».
За його словами, вартість найдоступнішого колісного крісла для адаптивного баскетболу стартує від 3-4 тисяч євро і може бути вищою, залежно від виробника. На жаль, в Україні такі крісла поки що не виробляють. Постійної заміни потребують і комплектуючі, такі як підшипники, колеса та шини, які також є дороговартісними. Однак, саме ці спеціалізовані крісла забезпечують кращу маневреність та безпеку, захищаючи ноги гравців. Тому фестивалі, де збирають кошти на таке обладнання, є вкрай необхідними. А ось сформувати команду, на думку Павла, не складно – головне, мати правильний приклад та інформацію.
«Ветерани здатні на багато, але часто не знають, куди звернутися, кого питати, на яких локаціях можна спробувати себе у спорті. Життя після поранення для них – це наче закрита книжка. Тому вони сприймають адаптивний спорт як щось нове, як відпочинок, а насправді це – море емоцій, драйву, адреналіну, руху. Чи має адаптивний баскетбол майбутнє в Україні? Безперечно, але для цього не варто чекати дива, а потрібно самому докладати зусиль», – усміхається Павло Козак, поспішаючи до своїх «Титанів».
Невдовзі розпочався зворушливий ветеранський матч з баскетболу на колісних кріслах, присвячений пам’яті військового Тараса Шпука.
Школа інструкторів: три місяці до нового фаху
«Адаптивний баскетбол – це дорогий спорт, адже колісні крісла коштують чимало, а для Івано-Франківська їх потрібно щонайменше 10-12. Сподіваємося, що сьогодні вдасться зібрати на це кошти», – розповідає співзасновниця ініціативи «Ветераницивільні Петрос» Наталка Найда.
Вона згадує, що минулоріч на фестивалі адаптивних видів спорту планували зібрати мільйон гривень, а вдалося отримати 1 мільйон 38 тисяч гривень, які були спрямовані на придбання обладнання для стрільби з лука.
«Також ми запустили Школу інструкторів для ветеранів та ветеранок зі стрільби з лука і створили в області вісім її філій. Сьогодні наші інструктори – це ветерани, які пройшли навчання та отримали обладнання – вже привезли свої команди. Це означає, що ми розширюємо нашу діяльність, аби люди в менших громадах, селах та містечках також мали змогу займатися адаптивним спортом», – додає Наталка Найда.
Біля локації, де стартували змагання зі стрільби з лука на кубок «Петроса», було людно. Тут зареєструвалося понад 40 учасників, але організатори очікували ще більшої кількості.
«Кінцевої цифри, скільки потрібно луків та стріл, немає. Це – безкінечна історія. Усі наші проєкти є благодійними. Якщо військовий хоче мати власний лук, він його купує. Якщо такої можливості немає, він користується тим, що є в нас. Тому все з часом ламається, і постійно потрібно щось докуповувати», – розповідає заслужений майстер спорту, срібна призерка Олімпійських ігор 2000 року Катерина Дубровіна.
Укрінформ вже розповідав про те, як Катерина відродила у Прикарпатті цей вид спорту, що занепав десять років тому, та розпочала тренування з ветеранами.
Нещодавно Катерина долучилася до організації Школи інструкторів зі стрільби з лука, яка розпочала свою роботу на базі Івано-Франківської обласної спортивної школи. Вона зазначає, що для продовження цієї ініціативи необхідно постійно оновлювати спортивне спорядження.
«Школа інструкторів – це три місяці навчання, тричі на тиждень. Так склалося, що мені вже не вистачало часу на всі заходи. Адже потрібно було проводити тренування з військовими у лікарнях, одночасно їздити на змагання в інші міста. А ще нас чекають діти у школах. Тому ми вирішили створити Школу інструкторів. Її вже закінчили 18 військових, і це ще один крок до адаптації ветеранів у цивільне життя. Вони, на власному прикладі, демонструють іншим, що спорт допомагає долати усі перешкоди та психологічні травми», – каже Катерина Дубровіна.
Вона зізнається, що з весни цього року вступила до лав Держприкордонслужби. Намагається налагодити режим, щоб не припиняти тренування. Коли її запитують, чи працює вона ще з дітьми, відповідає:
«Діти теж приходять, іноді вперто чекають, коли я затримуюся на чергуванні. Усі вони – наша маленька родина. Коли діти завершують тренування, приходять ветерани, і це дуже добре для їхнього розуміння людей на протезах. Діти їх не бояться, спілкуються з ними, вдячні їм. Так вони отримують цінний досвід спілкування з пораненими і в майбутньому будуть знати ціну нашого життя, за яке ми безмежно вдячні воїнам», – додає Катерина.
Виводимо хлопців із лікарняних палат
«Знайомтеся, це – Роман. Учора він виграв чотири медалі на обласних змаганнях для ветеранів «Воля до життя», – розповідає Катерина Дубровіна про військового, який щойно завершив реєстрацію на фестивалі.
Роман Семенишин – один із випускників Школи інструкторів зі спортивної стрільби з лука. Після служби у 68-й окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша він повернувся додому і зараз працює директором дитячо-юнацької спортивної школи у Вигодській громаді. Спортом займається давно. На фестиваль адаптивних видів спорту він привіз своїх підопічних – п’ятьох ветеранів, четверо з яких досі проходять відновлення у Долинській лікарні.
«Я відвідую цю лікарню раз на тиждень. Там завжди є охочі взяти участь у стрільбі з лука. Я їм кажу: головне – не падати у відчай, а рухатися далі. Слід змиритися з тим, що таким, як раніше, ви вже не будете, але треба жити далі», – говорить Роман.
Він зізнається, що минулого року йому довелося сказати ці слова самому собі. Після поранення під Авдіївкою Роман втратив обидві ноги і майже рік вчився ходити на протезах.
«Лікарі не бачили шансів боротися… Фізичні терапевти вчили мене ходити на протезах. Тоді надзвичайно важливою була підтримка друзів і рідних. У мене дружина і двоє синів – 12 і 8 років. Це важко, але якщо працювати і є бажання, то все вийде», – усміхається інструктор.
Олександр Зірка на фестивалі вболіватиме за свого учня. Ветеран і радник начальника УМВС в Івано-Франківській області також закінчив Школу інструкторів і вступив до спортивного коледжу, щоб здобути фах тренера. Цього року він виграв чемпіонат України зі стрільби з лука для людей з інвалідністю. Щочетверга Олександр Зірка працює з пораненими в Івано-Франківській обласній лікарні.
«Ми витягуємо хлопців із лікарняних палат. Їм буває складно. Пам’ятаю, я сам не хотів не лише виходити до людей, але й спілкуватися з ними», – пригадує Олександр Зірка.
Він зазначає, що спілкування – це перший крок до повернення до життя після травм і війни, а далі варто обирати спорт. Олександр Зірка родом із Дніпра, воював на фронті з 2014 року. Минулого року отримав поранення під Авдіївкою. Хірурги змогли відновити одну ногу, другу довелося ампутувати нижче коліна. Майже рік Олександр провів у лікарні. Зараз він намагається тренуватися щодня та власним прикладом заохочувати інших до спорту.
«Вдома я не сиджу. Постійно тренуюся або працюю з ветеранами. Планую залишитися в Івано-Франківську, адже тут знайшов справжніх друзів, які мене підтримують і допомагають розвиватися», – говорить Олександр і поспішає до ветеранів-лучників.
Спорт допомагає перебувати в колі однодумців
«Варто спробувати себе в усіх видах спорту. Навіть якщо спочатку здається, що це не твоє. Згадую свої перші дні реабілітації. Тоді Наталка Найда витягнула мене на цей фестиваль. Минулого року я був лише після реанімації, дуже слабким. Спочатку було ніяково, а тепер усі ці заходи – це частина мого життя», – зізнається Артем Передереєв з Донецької області.
Він служив у Третій штурмовій бригаді. Поранення отримав на Харківщині. Минулого року брав участь в «Іграх ветеранів». Зараз завершує дореабілітацію. Нещодавно повернувся з-за кордону, де проходив протезування.
«Я трохи випав зі спортивного життя, тепер повертаюся. Займаюся всім потроху. Дуже подобається жим штанги лежачи, стрільба з лука також дуже класна. Зараз існує багато ветеранських організацій, які займаються спортом. Це допомагає перебувати в колі однодумців, з людьми, які мають такі самі проблеми. Так легше сприймати світ і зміни, які сталися в житті», – запевняє Артем.
На фестивалі він пробує себе в петанку. Гра вже зібрала навколо себе як дорослих, так і дітей. Правила пояснює фахівець управління ветеранської політики Івано-Франківської ОДА Андрій Якубенко.
Андрій родом із Херсона. Воював від перших днів повномасштабного вторгнення. Поранення отримав на Миколаївщині під час контрнаступу. Після ампутації руки переїхав з дружиною та сином до Івано-Франківська.
«Минулого року я брав участь у змаганнях зі стронгмену в Іспанії. Цього року трохи не встиг на національний відбір через протезування. Зробив біонічну руку за державною програмою у Дніпрі», – розповідає ветеран.
«Чи є державне фінансування на спорядження? Так, частково є. Зокрема, у нас запущена програма ветеранського спорту. Однак, не слід забувати, що в країні триває війна, і багато коштів скеровується на оборону. Тому велика шана тим організаціям, які проводять такі фестивалі та благодійні збори», – говорить Андрій Якубенко.
Він запевняє, що команда з адаптивного баскетболу на Прикарпатті обов’язково з’явиться. Головне – проявити згуртованість та підтримку. Адже саме спорт повертає ветеранів до життя.
Порада від АіФ UA: Ця новина є надзвичайно актуальною та мотивуючою. Вона демонструє, як спорт може стати потужним інструментом реабілітації та соціальної адаптації для ветеранів. Якщо ви або ваші близькі є військовими, які отримали поранення, зверніть увагу на подібні фестивалі та організації. Участь у спортивних заходах, знайомство з однодумцями та підтримка з боку спільноти можуть стати тим поштовхом, який допоможе вам повернутися до активного життя.
Джерело: www.ukrinform.ua