© Getty Images
Мирослава Макаревич
23 листопада в Україні відзначають День пам’яті жертв голодоморів. Саме цього дня о 19:00 у Національній філармонії України відбудеться концерт пам’яті за участю Національного ансамблю солістів «Київська камерата», Академічного симфонічного оркестру Національної філармонії України, Національної заслуженої академічної капели України «Думка», а також зіркової диригентки Кері-Лінн Вілсон.
Напередодні знакового концерту ZN.UA поспілкувалося з канадійкою-американкою українського походження Кері-Лінн Вілсон, яка разом із чоловіком, генеральним директором Метрополітен-опера Пітером Гелбом із перших днів повномасштабної війни Росії проти України активно підтримує нашу країну.
Getty Images
— Ще 2022 року, на початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну, ви організували з українських професійних музикантів, частина яких є біженцями, оркестр Ukrainian Freedom Orchestra, з яким уже третій рік поспіль виступаєте по всьому світу на підтримку України. Ви багато та плідно співпрацювали з багатьма відомими оркестрами, музикантами з різних країн. Що можете сказати про українську музичну професійну школу? Які у вас узагалі враження від співпраці з українськими музикантами в професійному плані?
— Я дуже захоплююсь українською системою музичної освіти. Маю досвід співпраці з українськими музикантами починаючи з 2004-го, коли диригувала в Національній філармонії, а потім у Національній опері України, й закінчуючи, звісно ж, «Київською камератою» та моїм Ukrainian Freedom Orchestra, з якими працюю нині. Музиканти чудово підготовлені. Всі вони мають глибоке розуміння історії музики та бекграунду, дуже схоже на те, яке я отримала в канадській системі музичної освіти. Мені особливо подобається українська гра, тому що вона пристрастна й душевна. І це найбільше, чого я прагну, коли підходжу до справи як диригентка. Так, спочатку думаю про музичну техніку — й це те, чого ми можемо досягти завдяки репетиціям. Але природна шляхетна здатність точно відчувати й виконувати музичні твори — це секретний інгредієнт, який робить виконання музики особливо чудовим. Тому мені надзвичайно приємно працювати з українськими музикантами. І браво всім їхнім учителям!
— Минуло лише кілька місяців відтоді, як ви стали головною диригенткою Національного ансамблю солістів «Київська камерата». Які у вас враження від співпраці з цим оркестром?
— Я дуже рада стати головною диригенткою «Київської камерати». Для мене велика честь очолити ансамбль, яким я так довго захоплювалася через його відданість українській музиці та віртуозний підхід до виконання. І, звісно, засновник цього колективу — маестро Валерій Матюхін був великим пристрасним лідером у сучасній українській академічній музиці, відданим громадянином України.
Отже, ми з «Камератою» були просто змушені одружитися (усміхається), оскільки навесні за кілька репетицій мали виступати в Карнегі-холі. Через наш чудовий перший спільний концерт, який відбувся в Нью-Йорку на дуже високому рівні, ми відчули, що в нас є спільна карма, взаємоповага й симпатія одне до одного. І ми захотіли продовжити ці відносини. Саме тоді мене попросили взяти участь у конкурсі на головного диригента оркестру. Я в захваті від ухваленого мною рішення з двох причин: по-перше, продовжити нашу місію виконувати та замовляти українські твори сьогодні важливо в умовах протистояння ворогу. Й по-друге, я люблю цих музикантів, дуже поважаю й захоплююся ними. Всі вони, ті, хто вирішив залишитися у своїй країні, яка перебуває у стані війни, — мої герої. Тому для мене робота з українцями — це ще й можливість показати, як сильно я їх люблю, як хочу бути солідарною з ними, підтримувати їх. Це ще один надзвичайно сильний елемент мого перебування на посаді головної диригентки цього унікального колективу. І я прагну, щоб вони відчували, що я даю їм і музичне натхнення, й надію на вихід за межі України. Наступного року маємо намір поїхати з «Камератою» в турне Америкою, а в майбутньому — Європою. Впевнена, що в нас велике й повноцінне майбутнє попереду. Я дуже пишаюся тим, що сьогодні я — одна з тих, хто очолює цей оркестр.
— Коли ви вперше почули про трагедію Голодомору українського народу? Чи простежуєте зв’язок між тим, що відбувалося 90 років, і тим, що діється сьогодні?
— Я вперше почула про Голодомор, коли жила в Канаді, була студенткою. Саме тоді свідомо захопилась історією України, намагалася зрозуміти її в контексті радянського режиму. І, звісно, мене дуже цікавили її культура й традиції. Тож я почала вивчати все, що стосується української культурної спадщини.
На мою думку, те, що відбувається сьогодні, нічим не відрізняється від того, що відбувалось у період Голодомору в 30-х роках минулого століття. Це кричущий акт геноциду. Єдина відмінність зараз, звісно, полягає в тому, що ми можемо бачити все, що коїться, на власні очі. Я подорожую Україною й бачила сліди звірств. І світ також може це побачити завдяки телебаченню та соціальним мережам. Тут немає жодних секретів. І сьогодні ми знову є свідками жахливого геноциду цілої нації.
Getty Images
— Канада, в якій ви народилися, — одна з перших країн, що визнали Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. У США на законодавчому рівні ці процеси тривають і досі. Не всі штати визнали Голодомор геноцидом. На вашу думку, що може прискорити цей процес? Як інструменти культури можуть посприяти цьому?
— Я вважаю шокуючим той факт, що не всі штати Америки визнали Голодомор злочином геноциду. Настав час зробити так, щоб це було визнано, оскільки ми чітко бачимо, що історія повторюється. Дії Путіна — це продовження дій Сталіна, це продовження невпинного бажання Росії стерти Україну з лиця землі. Ми маємо всі знання й докази того, що Голодомор сторічної давнини був реальним. І ми, зокрема митці, маємо наполягати на тому, щоб не лише Сполучені Штати Америки визнали цей злочин, а й усі країни, які ще не зробили цього. І навіть наша потужна американо-українська концертна програма, яку презентуємо на День пам’яті жертв голодоморів, — один із внесків у цю справу.
— На концерті 23 листопада в Києві прозвучать «Панахида за померлими з голоду» українського композитора Євгена Станковича та музика американських композиторів — «Adagio» для струнного оркестру Самюела Барбера, сюїта для скрипки з оркестром «Червона скрипка» Джона Корільяно та «Список Шиндлера» для скрипки з оркестром Джона Вільямса. На чому ви хочете особливо акцентувати такою добіркою творів?
— Я з нетерпінням очікую нагоди диригувати цією прекрасною програмою на концерті, присвяченому пам’яті жертв Голодомору. Це дуже складний і трагічний час для нас, коли ми вшановуємо пам’ять усіх невинних жертв Голодомору, адже, як я вже сказала, ця трагедія має продовження й сьогодні. Тож музика, яку я обрала, дуже потужна, глибока й зворушлива. І якщо вона змусить нас плакати, це добре, тому що це саме те, що музика має робити з нами. Музика є засобом вираження того, що ми тримаємо глибоко всередині. Той факт, що я обрала американську музику, є символічним, тому що я хочу об’єднати в одній програмі твори із США та України. Сполучені Штати на сто відсотків підтримують Україну і, сподіваюся, так буде завжди, хоч би що сталося в майбутньому. Отже, використовую музику як символ солідарності та підтримки України. Наприклад, Adagio для струнного оркестру Самюела Барбера передає відтінки скорботи, смутку, але в прекрасний зцілюючий спосіб. Мені особисто дуже близький цей твір, і я обожнюю ним диригувати. «Панахида» Станковича є дуже потужним реквіємом. Вона змушує нас голосно кричати, передає наш острах, гнів.
І, звісно, я дуже радію співпраці з моєю любою Богданою Півненко, яка зіграє дуже гарний твір Джона Корільяно — сюїту для скрипки з оркестром «Червона скрипка». З Джоном Корільяно ми познайомилися та почали співпрацювати ще з моїх студентських часів, я часто диригувала його творами протягом усієї своєї кар’єри, тож добре знаю композитора. До речі, фільм «Червона скрипка» (The Red Violin) зняв наш друг, а мій чоловік, який наприкінці 90-х був президентом Sony Classical Records, доручив Джону Корільяно написати саундтрек до «Червоної скрипки». І саме за музику до цієї стрічки Корільяно був нагороджений премією «Оскар». Тож творчість Джона дуже близька, дорога й мені, й моєму чоловікові.
І, нарешті, що може бути кращим твором для виконання на біс, ніж тема Джона Вільямса зі «Списку Шиндлера»? Ця музика ідеально пасує завершенню програми, бо дає розраду, наповнює надією.
І я гадаю, що слухачі зрештою відчують піднесення, й ми всі разом зможемо отримати справжній катарсисний досвід.
— Що треба робити на рівні культурної дипломатії, аби за нинішніх складних умов голос України звучав потужніше?
— Я особисто роблю все, що в моїх силах, аби боротися за Україну на культурному фронті. Культурна дипломатія несе багато сенсів. Культура може бути набагато потужнішою зброєю, ніж реальна зброя для вбивства. Отже, воюючи на культурному фронті разом із колегами-музикантами з «Київської Камерати» та Ukrainian Freedom Orchestra, ми поширюємо силу та красу української музики, просуваємо її неймовірно талановитих і відважних музикантів. І я продовжуватиму це робити, доки ми не переможемо. І ми продовжимо це робити, звісно, й після перемоги, доки не відновимо всі культурні інституції в Україні, щоб вони знову процвітали. Це моя місія нині, й це завжди буде моєю місією.
Слава Україні! Героям Слава!
